Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

капелюсі й при краватці, вузол якої був завбільшки з мій кулак. Обличчя його було пісне, мов калюжа за похмурої днини. Лоб його стримів майже надворі, наче готовий буцнути кожного, хто лиш наважиться поткнутися до нього. А руки наче живуть самі по собі, пурхають над рахівницею. А в дворі, перед складом, тиняються душ п'ятнадцять-двадцять завмагів, боязко поглядаючи на буцманистий лоб товстуна-завскладом, підштовхують один одного, як студенти, що підбивають товариша зайти до професора першим…

Я увімкнув магнітофон, витяг з футляра фотоапарат. Ой, стривайте, забув сказати — шапочку свою я ще надворі надів. Одне слово, приготувався працювати. В цей час котрийсь з-поміж завмагів наважився прослизнути в товстунову кабіну.

— Ассалому алейкум!

Мовчанка.

— Як ви себе почуваєте, дорогий?

Товстун підняв нарешті голову. Куди поділася його полохливість, що була там, у підземеллі. Побачивши його перекошене обличчя, очі, що палали гнівом, їй-богу, я й сам злякався, хоч був невидимкою; а як почувався сердега-завмаг, можете уявити собі!

— Я… я… — промимрив він злякано.

— Ну що, я-я?! Чого треба? — крикнув товстун, подавшись уперед, ніби хотів укусити завмага.

— Я… по товар… приїхав.

— Товару немає.

— Я й минулого разу нічого не одержав. Бог дасть і надалі дулю матимеш.

— Прошу вас, хазяїне, дайте хоч трохи товару, щоб виконати план, бо горимо синім полум'ям!

— А що тобі, власне, потрібне?

— Я чув, учора привезли атлас і килими.

— Привезти-то привезли, та дорого дали, поки дістали…

— Та вже ж ми не дамо вам самому тягти цей віз, дорогий начальнику, самі розуміємо…

— Годі ходити околяса. Скільки даєш… щоб потягти цей віз далі?

— Сто карбованців, хазяїне.

— Давай сто п'ятдесят, і десять килимів твої.

— Сто десять, хазяїне…

— Ну гаразд, давай сто сорок і на цьому — згода. Адже ти мені майже брат!

— Дам сто двадцять, хазяїне, адже ви мені ближчий, аніж рідний батько!

І ці два «брати» почали люто торгуватися за кожен карбованець, як на товкучому базарі, — ледь не до бійки. Нарешті зійшлися на ста двадцяти п'яти карбованцях хабара. Завмаг вивудив з глибин кишені грошенята, а завскладом простягнув по них лапу. Клац! Мулла[19] Хашимджан, звичайно, зафіксував цю зворушливу сцену на згадку. Будемо сподіватися, незабаром роздам карточки, і рідні, поглядаючи на них, носитимуть передачки… А магнітофон був увімкнутий давно.

Кланяючись, спотикаючись і розсипаючи люб'язні вітання, у дверях з'явився ще один завмаг. Доки він наближався, на обличчі товстуна згасало щось подібне до посмішки, яка з'явилася була тоді, коли одержував сто двадцять п'ять карбованців. І коли черговий завмаг зайшов до кабіни, перед ним знову були злі, колючі очиці і жорстоко стиснуті губи.

— Здрастуйте… Боже вам поможи…

— Що-що? Помогти? Ба, чого зажадав, халамидник! Може, тобі свою зарплату віддати, зоставити дітей голодними, голими, босими…

— Даруйте… Але я сказав… боже поможи…

— Гляди бува! Допоможе він тобі! Чого треба, кажи!

— Та от… по товар приїхав, ака…

— Що ж, гаразд. Дам я тобі цукру.

— Так свого ж цукру нікуди дівати: котрий уже місяць тільки цукор і видаєте мені.

— Ну бери тоді мішків сто солі.

— Навіщо мені сіль? Себе солитиму чи що?!

— А в мене більше нічого немає.

— Я чував, що вчора привезли апельсини, індійський чай. Ось і давайте ці товари, ото зрадіють покупці.

— А мене? Мене хто порадує, питаю?

— Вас хай ваша дружинонька порадує.

— Ти ще грубіяниш? Нічим не можу допомогти тобі, склад порожній.

— Апельсини і чай привезли вчора. Знаю достеменно.

— Але щоб привезти їх, ми дуже витратились…

— Нісенітниця!

— Геть звідси!

— Я буду скаржитись, дійду до обехеес!

— Геть звідси, тобі сказано! Ти ганьбиш високе звання працівника радянської торгівлі! — Грюкнувши кулаком по столу, товстун підвівся з стільця. Він, широко розкинувши руки, пішов на завмага, ніби хотів спершу на прощання обняти його, а потім задушити. — Як смієш ти ставити під удар виконання державного плану, відмовлятися брати ті товари, що є на складі! Тебе треба притягти до відповідальності, твоє місце не за прилавком, а у в'язниці! Ти хапуга, що наживається за рахунок чесних радянських покупців!

— Е, не репетуй! Тут немає дурнів, які клюнуть на твою базіканину, дадуть тобі хабара! — Хлопець-завмаг був, видно, міцненький горішок, не з полохливих, таких на бога не візьмеш: стиснув досить-таки важкенькі кулаки, стояв, набичившись.

— Геть, кажуть тобі!

— Не кричи, задихнешся. Мої працівники чесно трудяться, жодної копійки з них не візьму, ти розумієш? І своїх не дам — дома восьмеро дітей, як маку, сидять. І були б — не дав! Я тебе питаю, ти відпустиш товар чи ні?

— Не одержиш…

Раптом завмаг схопив важкеньку товстунову рахівницю, підняв її над головою.

— Ну гаразд! Приб'ю тебе, то хоч за діло сяду — погань знищу!

Товстун раптом обм'як, позадкував, упав на стілець і вдавано зареготав:

— Поклади на місце рахівницю, божевільний! Адже я тільки пожартував. Скільки тобі треба чаю?

— Чотири ящики.

— А апельсинів?

— Скільки дасте.

— Але ж не можна бути таким серйозним, геть жартів не розумієш. Як у тебе дома, дітки живі-здорові?

— Так, живі.