Микола Васильович Білкун - Роман шукає

То занотуйте. Пункт перший. Під час перебування в протезному госпіталі лейтенант Голобородько, за госпітальним прізвиськом Юнкерс, одного разу був заарештований і перебував у міліції. Усім він казав, що буцімто «за пиятику», але в розмові з інвалідом Бутьком, який теж лежав у нашому госпіталі, він сказав одну дивну річ. Голобородько сидів, як завжди, на підвіконні у вестибюлі. Бутько стояв біля нього, а я спускався сходами. Люди регулюють силу свого голосу залежно від того, як самі чують, і тому не розуміють: те, чого не почули б вони самі, дуже добре може почути людина з гострішим слухом. Так от Голобородько сказав Бутьку: «Що я не робив, аж на стіни ліз, а вони не хотіли мене садити… Раніше, можна було літак чи танкову колону… А тепер госпіталь чи дитячий садок… Нам на сто грамів однаково вистачить». — «Ти що, сказився?..» — одказав Бутько у відповідь. Тут у вестибюль увійшов підполковник Чураєв, і вони припинили розмову, пішли нагору по сходах. Я не знаю, до чого вони це говорили, але щось таке вони мали на увазі. Пункт другий: Голобородько давав інвалідам гроші — аванс для купівлі й перепродажу квитків. Одного разу я чув, як він загрожував оцьому вашому небіжчикові Петру Байраку: «Я з тебе за ці гроші шкуру здеру!..» Пункт третій. Лейтенант Голобородько подарував медсестрі Любі Воробйовій золоті сережки із синіми камінчиками.

Благодатно вплинули на цього чоловіка госпітальні перегляди кінофільмів з репортажами друзів. Він і досі пам’ятав кольори, про які тільки чув. Але цього не було в протоколі, що лежав у старій теці.

— Ви говорили про це під час слідства, яке провадилось ще тоді, після вбивства?

— Говорив. Але цього не записували, тому попросив вас зараз записати.

— Дякую. Ці ваші свідчення можуть і справді дуже нам допомогти. А де зараз Бутько, ви часом не знаєте?

— Знаю. Помер він. Його було важко поранено в груди, він не мав ока й лівої ноги.

Тепер Георгій Георгійович відповідав мені приязно, вдумливо, зникла напруга.

Щось таке відбулося, ніби й повітря в хаті якось помінялося. Та воно й справді помінялося: запахло печенею і свіжим хлібом, що його вже краяла Марія Іванівна. І я вечеряв у них, і слухав спогади Георгія Георгійовича про госпіталь, і були мені ті розповіді такі близькі й такі цікаві, що я аж двічі телефонував Люді: «Пробач, я змушений затриматись». І вечеряв я цього разу двічі: вперше з Машею-кіномеханіком та з Гошею-масажистом, а вдруге з їхнім сином, полковником Суворовим.

Не було в цьому льотчикові нічого, що б нагадувало про його небезпечну професію, навпаки — був він м’який, лагідний, поміркований, чимось невловимим скидався на мого старшого брата Федю. І взагалі, коли тобі подобається твоя власна сім’я, коли ти її любиш, дуже приємно помічати в інших родинах щось спільне з твоєю. У взаєминах Марії Іванівни та Георгія Георгійовича було щось таке, що нагадувало мені стосунки між моєю мамою й татом. І як же сміявся я подумки, коли почув, що Кость Георгійович до Марії Іванівни звертається на «ви», а до Георгія Георгійовича — на «ти».

До речі, того ж таки вечора у Марії Іванівни вперше вихопилася назва села під Коростенем…

Коли я вже пішов од них і опинився на завжди гомінкому Хрещатику (а жили Суворови на Хрещатику, у будинку-башті навпроти вулиці Леніна), то подивився вгору і побачив, що всі троє стоять там високо, на восьмому поверсі, у вікні, і серце мені раптом обдало якоюсь теплою хвилею.

***

Операція, що її задумав Юнкерс, здійснювалася під кодовою назвою «винос покійника». На відміну од багатьох інших військових операцій, тут назва майже цілком відповідала змістові.

Медсестра Любочка дуже боялася небіжчиків, а ще більше боялася, щоб хтось, бува, не помер під час її чергування, і про ці її страхи знав увесь госпіталь. І ось Юнкерс склав поетапний план операції. До неї він залучив однорукого бовдуруватого Петра Байрака та не менш бовдуруватого красеня Рувима Нахмановича з вісімнадцятої палати.

Нахманович став за спиною Байрака, поклав йому на плече праву руку, взуту в капцю, кульша лівої руки лягла на друге плече. Голову Нахманович нахилив так, щоб його не було видно за Байраком, а зверху Юнкерс накрив його простирадлом, і ця скорботна процесія в супроводі почту з госпітальної галайди поволі посунула напівтемним коридором у напрямку до сестринського поста. Спереду це й справді справляло моторошне враження: йдуть двоє і на плечах несуть труп третього. Небіжчик одноногий — он капця на одній нозі звішується з Байракового плеча.

Коли ця «жалобна процесія» з’явилася в кінці коридора, до Любочки підлетів Юнкерс і хрипко, злякано закричав:

— Там у чотирнадцятій палаті Вербицький повісився!

— Як це повісився? — витріщилася на нього Любочка. — До чого ці жарти?

— Ну як вішаються?.. Рушником за шию — і до спинки ліжка… Готовий, не дихає. Пробували відкачувати, та куди там… Он хлопці несуть його…

Любочка побачила, як з темного коридора насувається на неї щось страшне… Несли одноногого небіжчика… Ігоря.

— Може, укольчик йому зробиш?

І тут Любочка закричала нелюдським голосом. Цей високий, тонкий і страшний крик підняв інвалідів з ліжок, немов шалений протяг загрюкав дверима.

— Та що ти, що ти! Ми пожартували, — кинувся до неї переляканий Байрак.

Вмить розпалася процесія, зник «небіжчик», гупнула на підлогу капця з руки Рувима Нахмановича. Любочку заспокоювали, одпоювали алтейним сиропом, що його давали при кашлі (нічого іншого під рукою не знайшлося), а коридором, гупаючи милицями, сунула валка інвалідів.

Як тільки Любочка, захлинувшись алтейним сиропом, змовкла, Юнкерс почав реготати так, ніби хтось трусив його ізсередини. Мартин Вайл, розсуваючи ліктями натовп, підійшов до Голобородька, сказав жорстко й спокійно:

— Вчили мене вдома, Юнкерсе, рахувати до трьох. Але тут я третього разу не чекатиму. Я тебе вб’ю. Так і запам’ятай!

Юнкерс ніби зрадів.

— Хлопці! — вигукнув він збуджено. — Нарешті в нашому госпіталі відбудеться справжня дуель на милицях. Із секундантами. Секундант з мого боку —