В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

Юрко задовольнився яблуком. Випита горілка розлилася по організму теплою хвилею і злегка вдарила в голову. Вітька, перехилив свої півстакана, сів поряд і закурив.

— Ну, що, як життя?

— В якому значенні? — не зрозумів матрос.

— Ну, як житуха, в цьому розумінні, чого засмучений такий? — пояснив Вітька, видихаючи клуби тютюнового диму.

— А чого радіти? Сидиш тут як пень, на холодризі…

— Ну, тут вже, брате, нічого не попишеш. Служба! Ти за неї, до речі, грошенята отримуєш.

— Отри-имую, — зітхнувши, погодився Юрко.

— А чого ж так песимістично?

— Та просто, настрій паршивий, — признався Юрко. — До дівчини своєї додзвонитися не можу.

— Тільки й всього? — звів руді брови судновий кок. — Ще чого вигадав! Може, в неї телефон зламався?

— Може й зламався… — погодився хлопець. — Але за добу з гаком вона б знайшла можливість подзвонити.

— Ви що, щодня зідзвонюєтесь? — здивувався кок.

— Ну так, — у свою чергу здивувався Юрко. — А що тут такого?

— Та ні, нічого… Зовсім нічого. Просто грошей, напевно, неміряно йде?

— Нічого не поробиш, — Юрко усміхнувся. — Любов!

— Гаразд, закоханий, слухай анекдот, — змінив тему Вітька. — Завалює у фотоательє натовп китайців. Чоловік десь із сотню. Заплатили гроші, їх сфоткали кожного, коротше, все як годиться. «Приходьте завтра» і таке інше. Ну, китайці пішли собі, а ті в ательє замислилися… Навіщо, думають, стільки роботи зайвої? Китайці ж бо всі на одне лице! Надрукуємо сотню штук з будь-якого негативу, та й по всьому… Сказано — зроблено! Приходить наступного дня перший китаєць за своєю фоткою. Подивився й каже: «Це не я». Вони йому: «Як так не ви?! Обличчя ж ваше!» А він їм: «Обличчя-то моє, а от сорочка не моя!»

І, не чекаючи реакції аудиторії, кок залився життєрадісним сміхом. Потім підвівся, хлопнув вахтового по плечу.

— Гаразд, бувай, Ромео! Почвалав я. У мене там «Янтаря» пляшка на десерт захована. По морозу пивце не в масть, а мені — у самий раз. Янтарне «Світле»… хм, кращий у світі засіб для прояснення душі!

Вітька розреготався і, до знемоги задоволений власною рекламною імпровізацією, пішов смакувати внесок Миколаївського пивзаводу в прогрес цивілізації. Юрко знову залишився один. Посидів декілька хвилин, дістав мобільник, подзвонив Натці… З тим же результатом: «На даний момент абонент перебуває поза зоною досяжності».

— Вогника не знайдеться? — маленький кругленький тальман з неакуратною чорною чуприною, що вибивалася з-під брудно-білої каски, стискав у пухких губах не підпалену сигарету. Юрко задумався, згадуючи свою Натусю, і не помітив, як той з’явився.

— Звичайно, — хлопець усміхнувся, добув з кишені запальничку й простяг «Губошльопу» (чомусь саме так він відразу ж подумки прозвав губастого колобка у задрипаній синьо-білій болоньєвій куртці). Тальман прикурив, повернув запальничку і, мабуть, збирався ще щось сказати, але в цей момент у Юрка затирликав «Siemens». Гарячково засунувши запальничку назад до кишені, хлопець вихопив трубку… Дзвонила Інна — краща Натина подруга.

— Привіт, Іннок! Як справи? Як жи… — почав було він, та різко замовк. «На тому кінці» чулися істеричні ридання. — Що трапилось?! — скрикнув Юрко.

— Юра-а-а! — провила Інна. — На-ата під машину попа-а-ала! Стан дуже важки-и-ий…

Дівчина викрикувала щось ще, але Юрій вже не чув її. Палуба різко нахилилася в його очах, збираючись стати дибки. Боляче вдарившись головою об стіну надбудови, він звалився на палубу… Щось пищав затиснутий в руці телефон. Але зараз хлопця це абсолютно не хвилювало.

Сталося СТРАШНЕ!!! Наталочка, його єдина любов, сенс його життя!.. Не може бути! Тільки не вона!!!

… Юрій відчув, як чиїсь сильні руки підхоплюють його під пахви й підіймають вгору. Насилу сфокусувавши погляд, він побачив перед собою високого міцного чоловіка років шістдесяти, з акуратно підстриженими бородою і вусами, одягненого в зелену армійську плащ-накидку. Він уважно дивився хлопцеві в очі.

— Юначе, що з вами?

— Так, нормально, спасибі… — невлад пробурмотів Юрій, притуляючись до стінки. І додав: — Вже… краще.

Губошльопа в межах видимості не спостерігалося. Змився… А звідки взявся цей бородань, хлопець не мав уявлення.

— Ви впевнені? — немолодий чоловік ще пильніше подивився на нього, здавалося, намагаючись дістатися пронизливим поглядом до найдальших куточків душі.

— Так… Спасибі ще раз…

Нежданий помічник недовірливо похитав головою, але сперечатися не став. Побажавши Юркові здоров’я та успіху, він глибше насунув каптур і попрямував до трюмів, що порозкривали до неба свої кришки.

Ледве опам’ятавшись, хлопець набрав телефонний номер батьків. Відповіла мати, але нічого, крім сліз, добитися від неї було неможливо. Трубку на тому кінці дроту взяв батько. «Тримайся, синку…» — почав він. Від нього Юрій дізнався, що вчора ввечері, коли Наталка поверталася додому, її збив «мере» якогось п’яного виродка, що не впорався з кермуванням. Дівчина отримала кілька переломів, але не це було найгірше. Вона вдарилася головою… Вона в комі! І лікарі кажуть, що наступна доба — критична. Якщо протягом доби вона не прийде до тями, то — все…

ВСЕ.

Юрій притиснувся щокою до холодного металу надбудови, відчуваючи, як в нього ворушиться волосся на голові.

Цього просто НЕ МОЖЕ БУТИ!!

ТІЛЬКИ НЕ З НЕЮ!!!

Думки кидалися як очманілі. Що робити? Що робити?!! Наталочко, сонечко! Ні! Не може бути! Це просто страшний сон, я прокинуся і кошмар згине… А якщо ні?! Потрібно терміново їхати додому. До біса все! Я потрібен їй!!! Я повинен бути там! Біля НЕЇ! Поряд…

Поміркувавши, що робити, Юрко негайно кинувся до старпома.

— Овчинников! Ти чому не на місці? — було перше, що пророкотав грізний Старий, якого всі на борту боялися не менше, ніж грізного Дракона — капітана судна. Збиваючись на кожному слові, Юрій виклав свою біду.

Старший помічник капітана спохмурнів, беззвучно пожмакав губами.

— Ти-и ось що… — Старий поривчасто піднявся, розкрив настінну шафку, дістав пляшку коньяку й чарку. Побачивши заперечний жест