Олексій Миколайович Толстой - Аеліта

— Вузько?

— Широко, руки не дістають.

— Знову якісь колони. Стій! Де ж ми?..

…Щонайменше три години минуло відтоді, як вони зійшли в лабіринт. Сірників уже не було. Ліхтарика Гусєв загубив ще під час бійки. Вони йшли у непроглядній темряві.

Тунелі весь час розгалужувалися, перехрещувалися, відходили в глибину. Іноді чути було якийсь чіткий, одноманітний шум: падали краплі. Розширені очі розрізняли невиразні сіруваті обриси, але ці хиткі плями були тільки галюцинаціями темряви.

— Стій!

— Чого?

— Дна нема.

Вони почали дослухатися. В обличчя їм дихав солодкий, сухий вітерець. Здалеку, наче з глибини, долинали якісь зітхання — вдих і видих. З неясною тривогою вони чули, що попереду порожня глибина. Гусєв намацав під ногами камінь і кинув його в темряву. За кілька секунд долинув слабкий звук падіння.

— Провалля.

— А що це дихає?

— Не знаю.

Вони повернули і наштовхнулися на стіну. Мацали праворуч, ліворуч, — долоні ковзали по тріщинах, що обсипалися, по виступах склепінь. Край невидимої прірви був зовсім близько від стіни, — то праворуч, то ліворуч, то знову праворуч. Вони зрозуміли, що заблудили і тепер не знайдуть проходу, яким увійшли на цей низький карниз.

Вони прихилилися рядом, пліч-о-пліч, до шерехатої стіни. Стояли, слухаючи заколисливе зітхання з глибини.

— Кінець, Олексію Івановичу?

— Так, Мстиславе Сергійовичу, мабуть — кінець.

Помовчавши, Лось спитав дивним голосом, тихо:

— Зараз — нічого не бачите?

— Ні.

— Ліворуч, далеко.

— Ні, ні.

Лось прошепотів щось до самого себе, переступив з ноги на ногу:

— Люто і владно любити життя… Тільки так…

— Ви про кого?

— Про них. Та й про нас.

Гусєв теж потупцяв, зітхнув:

— Ось вона, чуєте, дихає.

— Хто — смерть?

— Дідько його знає, хто.

— Вона тут, — сказав Лось таким же дивним голосом.

У цей час здалеку незліченними тунелями покотився гуркіт. Затремтів карниз під ногами, здригнулася стіна. Посипалося у темряву каміння. Хвилі гуркоту прокотились і, даленіючи, затихли. Це був сьомий вибух. Тускуб дотримав свого слова. З відстані до вибуху можна було визначити, що Соацера лишилася далеко на заході.

Деякий час шурхотіли, падаючи, камінці. Стало тихо, ще тихше. Гусєв перший помітив, що зітхання в глибині припинилися. Тепер звідти линули дивні звуки — шурхіт, шипіння, здавалося, там закипала якась рідина. Гусєв наче збожеволів, — розкинув руки на стіні і побіг, скрикуючи, лаючись, відкидаючи каміння.

— Карниз іде колом. Чуєте? Має бути вихід. Чорт, голову розбив! — Деякий час він посувався мовчки, потім сказав схвильовано десь попереду Лося, який усе ще нерухомо стояв біля стіни: — Мстиславе Сергійовичу… Ручка… Рубильник… Їй-бо, рубильник…

Пролунало вискливе, іржаве скрипіння. Тьмяне світло спалахнуло під низьким цегляним куполом. Ребра плескатих склепінь спиралися на вузьке кільце карниза, що звисав над круглою, метрів десять у поперечнику, шахтою.

Гусєв усе ще тримався за рукоятку рубильника. По той бік шахти, під аркою купола, прихилився до стіни Лось. Він долонею затулив очі від різкого світла. Потім Гусєв побачив, як Лось прийняв руку і глянув униз, у шахту. Він низько нахилився, вдивляючись. Рука його затріпотіла, наче пальці щось почали струшувати. Він підвів голову, його біле волосся стояло сяйвом, очі розширилися, як від смертельного жаху.

Гусєв крикнув йому:

— Що ви дивитесь? — і тільки тоді глянув у глибину цегляної шахти.

Там гойдалася, перекочувалась коричнево-бура шкура. Від неї линуло оте шипіння, зловісний шурхіт, що весь час дужчав. Шкура здіймалася, спучувалася. Вся вона була вкрита великими, ніби конячими, оберненими до світла очима, кошлатими лапами…

— Смерть! — закричав Лось.

Це було величезне скупчення павуків. Вони, певно, плодилися в теплій глибині шахти, вибух потурбував їх, і вони почали підніматися, здиблюючись усією масою. Вони шипіли і шаруділи ніби шерстю. Ось один павук на піднятих кутами лапах побіг карнизом.

Вхід на карниз був недалеко од Лося. Гусєв закричав:

— Тікай! — і сильним стрибком перелетів через шахту, дряпнувшись головою по купольному склепінню, впав на карачки біля Лося, схопив його за руку і потяг до проходу, в тунель. Побігли що було сили.

Зрідка, далеченько один від одного, під склепінням тунелю горіли запилені ліхтарі. Густий порох лежав на підлозі, на уламках колон і статуй, на порогах вузьких дверей, що вели в інші переходи. Гусєв і Лось довго ішли цим коридором. Він закінчився залою з плескатим склепінням, з низькими колонами. Посередині стояла зруйнована статуя жінки з масним лютим обличчям. У глибині чорніли отвори жител. Тут теж лежав порох, — на статуї цариці Магр, на уламках начиння.

Лось зупинився, очі його були осклянілі, розширені.

— Їх там мільйони, — сказав він оглянувшись, — вони ждуть, їх час настане, вони оволодіють життям, населять Марс…

Гусєв потягнув його у найширший тунель, що виходив із зали. Ліхтарі горіли подекуди і тьмяно, йшли довго. Минули круглий міст, перекинутий через широку щілину, на дні її лежали суглоби гігантських машин. Далі знову потяглися запорошені сірі стіни. Зневіра запала в душу. Від утоми підломлювалися ноги. Лось кілька разів тихо повторив:

— Пустіть мене, я ляжу.

Серце його переставало битися. Жахливий смуток охопив його — він брів спотикаючись по слідах Гусєва курявою. Краплі холодного поту текли по обличчю. Лось зазирнув туди, звідки не може бути вороття. І все-таки могутніша сила відвела його від цієї межі, й він плентався напівживий у цих порожніх безмежних коридорах.

Тунель круто повернув. Гусєв скрикнув. У напівкруглій рамі входу їхнім очам відкривалося кубово-синє, сліпуче небо і сяюча кригою та снігом вершина гори, яку Лось так добре пам’ятав. Вони вийшли з лабіринту коло Тускубової садиби.