Василь Павлович Бережний - Істина поруч

високогірне плато. Яворович одразу помітив натовп венерійців, що, очевидячки, чекали на нього. Зробив коло, заходячи на посадку…

Якщо говорити правду, то спочатку Петрові хотілося шугнути в стратосферу і вийти на орбіту супутника, щоб якнайшвидше прилучитися до своїх друзів-космонавтів. Але після всього того доброго, що зробили йому оці венерійці, попросту втекти від них — було б принаймні не ґречно, не культурно. Та й цікаво все-таки, що вона має повідомити?

На турбіні спустився, як на парашуті. Венерійці рушили до апарата, попереду — жриця у своєму віночку. Ідуть поважно, навіть урочисто. Петро вискочив з кабіни, відхилив шолом свого скафандра.

«О Людино, — думкою звернулася жриця, — ти казав нам про життєдайне світило — про нього у нас складено легенди, які переходять із серця в серце і ніколи не переступлять межі життя. Та ніхто із нас чи з тих попередників наших, яких ми пам’ятаємо, не бачив цього прекрасного світила, воно нам наче снилось, лишилося в переказах, як сон…»

— Та воно справді поряд з вами, тобто з вашою планетою! — не витримав Яворович.

«І ти його справді бачив?»

— Звичайно! Воно пестить, плекає нас із дитинства. Та коли б не Сонце, то й на вашій планеті не було б життя, та й самої планети не було б.

«Покажи його нам, Людино!»

Яворович розгубився, не знав, що відповісти.

— Та що ж… Можна буде. Ми ось спустимося до вас іще, встановимо тут автоматичні станції, радіомаяки, ну, і знімки Сонця привезу…

«Твоя птиця літає до Сонця, візьми мене на крила».

«Он чого вона хоче! — подумав Петро. — Чи доповісти керманичу? Хоча пального є досить… Може, підняти у верхні шари?..»

— Але ж це важко, навіть небезпечно, — звернувся до світлопоклонниці. — І не тільки політ. Сонце може засліпити.

«Я мушу, мушу його побачити, — наполягала вона… — Ти людина, ти можеш це зробити. А за те, щоб побачити Золоте світило, кожен з нас готовий віддати не те що зір, а й саме життя. Ти подумай, Людино, яка неймовірна радість, яке невимовне щастя — побачити життєдайне світило, побачити хоч на коротку мить».

Петро подумав і глибоко, по-людському відчув ту віковічну жагу, ті мрії і пошуки, сподівання щастя, — все це для них втілює Сонце…

— Летимо!

Венерійці стояли, немов скам’янілі. Пильно стежили за всім, що відбувалося, за кожним рухом своєї проповідниці. Петро не мав сумніву, що вона їм передала їхню розмову. Цікаво, що вони відчували, що думали в цей час, коли одна з них лаштувалася в таку незвичайну мандрівку — до самого Сонця?

Яворович допоміг їй одягти скафандр, вірніше, залізти в нього, бо він дуже просторий для неї. Прилаштував темні окуляри.

Наглухо закрив штору кабіни і запустив двигуна… Плато почало віддалятися, провалюватись, і незабаром апарат занурився в густі, наче спресовані шари венерійських хмар.

Яворович вирішив прямовисно піднятися до верхньої межі хмар, може, навіть не пробивати її, якщо видимість буде добра. Одного тільки й побоювався: грози. Це було б лихо. Як тільки помітить грозу — одразу ж і спуститься, ризикувати не буде.

Поглядав на супутницю — сидить ніби спокійно, а там хто його зна, що в неї діється на душі.

А хмари — наче чорна вовна — поглинули апарат і не відпускають. Він, здається, і не рухається, завис, застряв у цьому податливому одноманітному місиві. Хоча, пильно придивившись, можна все-таки помітити — з кабіни вниз сповзають, стікають пасма.

Посвітліло. Просвіт!

Отже, один «поверх» пробили. Над головою знову стеля — щільне темно-буре склепіння. Але посвітліло мало, тут мусить бути світліше… Сюди вже повинні пробиватись промені — чому ж їх нема? Дивно. Ну, та скоро будуть.

Але променів не було. Навпаки, Яворовичу здалося, що хмари, чим вище, то темнішають. Наче настають вечорові сутінки. А може, й справді вони вилетіли надвечір? Так ні, ні, Петро добре знає, що ні. Відхилив шолом скафандра, потер долонею чоло. їй-богу, тут можна збожеволіти… Супутниця теж звільнила свою голову від шолома. «Нічого, нехай, нехай, раз турбіна підйому тягне, значить атмосфера ще досить густа, — подумав Яворович. — Що я мелю — густа? Ще ж хмарність не скінчилася… Але вже скоро, скоро…»

І справді, виднішало з кожною хвилиною, Петрові наче полуда спадала з очей.

Вище, вище…

Сяйво так і хлюпнуло!

На темно-фіолетовому небі розкошує Сонце — велике, величне і веселе! Петрові хотілося плакати від радості — наче він цілу вічність не бачив Сонця, не відчував його життєдайних променів, його тепла…

На якийсь час він забув про все — і про Землю, і про Венеру, сховану під сувоями хмар, і, звичайно, про свою супутницю. Над ним палахкотіла золота куля, пульсувала, ніби гігантське невтомне серце, і він не міг одірвати від неї зачарованого погляду.

Та ось, ніби відчувши якийсь внутрішній поштовх, він кинув погляд на венерійку. Саме в цю мить сонцепоклонниця різко подалася вперед, підвела голову. Не встиг Петро й скрикнути, як вона зірвала захисні окуляри. Здригнулася, наче пронизана струмом.

«Чорне… Дивись, Людино, світило чорне».

Що вона торочить?

«Чорне, чорне Сонце… — міркувала світлопоклонниця. — А казали — золоте…»

— Воно золоте і є! — скрикнув Петро. — Золоте! А зорі ти бачиш, Нефертіті? Скільки зір на небі, та які великі, яскраві!

«Оті цяточки — зорі?»

— А онде бачиш, бачиш — велика, найбільша? Ото наша Земля, ми звідти…

«Дивовижний Всесвіт… — подумала венерійка. — Але темряви в ньому ще більше, ніж світла. Світла тільки цяточки».

— Ну що ж… — промовив Яворович. — Мусимо спускатись.

«Нефертіті» (саме тепер він чомусь називав її так) нічого не відповіла. Його погляд упав на її захисні окуляри, що лежали на колінях, і Петро похолов: осліпла! Її осліпило Сонце! Тому ж воно й здалося їй чорним… А зорі — то вона в моїй