Василь Головачов - Простір неспокою

естакади наземного транспорту: магнітних поїздів та автопоїздів на повітряній подушці. По одній з них поволеньки йшов у сопки ланцюжок магнітних платформ, навантажених веселими жовтими кубиками продовольчих контейнерів.

Над півкулею таймфага і побіля всіх його споруд висіли й рухалися десятки гравікранів з трубами, цистернами, штабелями ящиків, контейнерів і деталями найрізноманітніших конфігурацій.

Керрі Йос попрямував до входу в головну будівлю. Вигляд у нього був заклопотаний, обличчя невеселе.

В ангарі пускової камери, що могла б умістити Ісаакіївський собор, безшумні гравікрани поралися коло чергової посилки, встановлюючи контейнери на відполірований до синяви диск передавальної антени.

Богданов уперше спостерігав роботу великого вантажного таймфага, тому з цікавістю розглядав дивовижні багатовиткові спіралі з білого металу в розтрубі ангара, гігантську решітку стелі, в якій ховалися опуклі щити, схожі на чиїсь пильні очі. Він звернув увагу, що людей в ангарі майже немає, тільки біля чорного штиря в центрі диска вовтузилися з приладами два хлопці у формі інженерно-технічної служби ТФ-зв’язку та біля багатоповерхових контейнерів стояла група людей — явно не з персоналу станції.

Тут були керівник спецсектора Іван Морозов, начальник технічного сектора Кімі Озава, Станіслав Томах, два інженери і начальник таймирської станції таймфага Ілона Реброва, висока, струнка блондинка з пишним волоссям.

— Усе готово, — сказав один з інженерів. — Апаратура по всій трасі функціонує нормально, можна починати.

— Ходімо в бункер управління, — запропонувала Реброва. — Вантаж перевірено, техніки завершують контроль систем.

— А можна зсередини камери спостерігати пуск? — запитав Морозов.

— Хіба що в перископи, та й то нічого ви не побачите, — повагавшись, відповіла Реброва. — Жодних світлових, ефектів при ТФ-запуску в камері не виникає.

— Тоді ведіть у свій бункер.

— А хто перевіряв вантаж? — поцікавився Керрі Йос.

— Я, — сказав Томах, — і зміна техніків, звичайно. Вантаж точно такий же, як і той, що не дійшов до Садальмелека.

Усі вийшли надвір. День був похмурий, осінній. Сіяв дрібний дощик.

— Не можна було без дощу? — буркнув Томах.

— Це не ми… — вибачливо сказала Реброва, обернувшись на голос. — Північний гідрометеоцентр попереджав ще вранці, що Таймир потрапить у зону штормів.

— Ти що? — шепнув Богданов на вухо другові. — Форму втратив?

— Мене щось муляє, — мовив Томах. — Здається, ми щось випустили з уваги, якусь важливу деталь. Не відгукнулося б це нам якимось чином, адже граємо наосліп… невідомо з ким. Але вже те, що цей хтось не поступається перед нами, — поза всяким сумнівом.

— Ну-ну, не панікуй. Експеримент необхідний, ти сам це чудово знаєш. Не пройде вантаж на Історію — значить задумаємось, пройде — всі твої страхи марні.

— Занадто категоричний ти у своїх міркуваннях, на себе не схожий. Подивимось. Є така цікава штука — інтуїція, так от вона мені шепнула, що вантаж пройде нормально, одначе тривогу з душі не зняла.

Богданов мигцем зазирнув у похмуро-спокійне обличчя Томаха і ступив до дверей, що відчинилися в малому куполі.

Ілона Реброва, глянувши на “високе начальство”, зробила три швидких перемикання на пульті, ревнув гудок, і білий диск над пультом спалахнув тремтливим зеленим світлом.

Зал принишк, потім збуджено заворушився.

— Вантаж пройшов, — доповів диспетчер. — Втрати в нормі, поле по глибині фокуса нижче позначки на…

— Дякую, Нік, — сказала Реброва і врочисто. звернулася до присутніх: — Вантаж, колеги, пройшов нормально!

Морозов, задоволений, статечно підвівся.

— О п’ятнадцятій нуль-нуль нарада, — сказав він. — У вас є до мене запитання? Міркування щодо сьогоднішнього запуску?

— Немає. Міркування ще треба обміркувати, — скаламбурив Керрі Йос.

Морозов у товаристві Кімі Озави та його інженерів рушив до пасажирської камери таймфага.

— Ну, а що тепер? — запитав Керрі Йос, проводжаючи їх очима.

— Як на мене, роботу продовжити. Шукати, — розважливо мовив Богданов. — Вантажі майже такого ж призначення ще не доходили до Шемалі та до планет Суїнберна. Проведемо експерименти, пересвідчимося, що ефект зникнення не повторюється…

— Не заперечую. Дійте. Буду потрібен, знайдете мене у відділі. Людей дам, але не більше однієї групи. — Керрі, ховаючи обличчя від колючого дощу в комір куртки, попрощався.

— А я на базу, — умовив Томах. — Мої хлопці докінчують своє діло по каналу пошуку особливої терміновості. Система дорога, зате і віддача неабияка. А головне — не треба витрачати час на те, щоб знайти документи в архівах.

Звіддалік споруда оперативного центру Управління аварійно-рятувальної служби скидалася на підсвічену зсередини кристалічну брилу аквамарину.

Однак, підлітаючи ближче, Гнат спостеріг, що брила ця не суцільна, складена з тисяч модульних блоків, хитромудро сполучених в ажурну конструкцію, схожу на атомну решітку якогось мінералу.

Наступної миті з дна чаші, що увінчувала відросток мінералу, зметнулась угору гнучка лапа, підхопила швидколіт і втягнула його досередини споруди.

— Прибули, — сказав Томах і першим сплигнув з кабіни на підлогу елінгу.

Богданов і Гнат вийшли за ним.

Нараду відкрив генеральний секретар УАРС Норман Спенсер, темнолиций здоровань з гривою сивого волосся, що спадала на вуха і лоб. Він коротко торкнувся гострих проблем аварійно-рятувальної служби, навів статистику аварій і катастроф на Землі й у зоні космосу, яку освоювали земляни. Найбільшою з цих бід була катастрофа на космічному прискорювачі: загинуло сорок сім чоловік, а величезний район Сонячної системи