Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

— А так! — промовив Віногрона і пожбурив своїй дружині сірого камінчика. Натренована рука кишенярки сіпнулася, щоб зловити крем'яшка. Але Тронь вчасно змислив собі, що справжня Манюра мертва, тому навряд чи від його доторку дивовижний самоцвіт засвітиться, і відсмикнув руку.

— Чого кидаєшся?! Ти краще подумай, що станеться, як Прах до китайця добереться? — зухвало дорікаючи, промовила Манюра-Острихій.

— Він у буцегарні. Ти ж сама на нього, як на нелеґала, в ментівку наклепала.

— Я?

— Що з тобою? Тебе Прах чи не підмінив часом? Ти Манюра?

— Я?! — скрикнув Тронь, аж підскочив, а потім додав: Я — я!

— Ну, не я ж… Хоча так капризувати і крутити інтриги здатна тільки ти.

— Он воно як! То це я, виходить, ще та сухота! — розкотисто реготнув професор у тілі Бут і, загинаючи куцу ніжку, грайливо додав: — І як ти мене такую іще терпиш?

— Люблю, — коротко і слухняно відказав Віногрона і, знімаючи каску, підставив своє лисе циліндричне тім'ячко, щоб Манюра його погладила. Острихію-Манюрі нічого не залишалось, як зробити це, тобто, виказати хоч у такий відчіпливий спосіб свою симпатію до насправді зовсім незнайомого чоловіка. Але й такий елементарний вияв подружніх почуттів сильно бентежив Острихія Стефановича. Уявити, навіть примарливо, що він, нехай хоч і в подобі Манюри, а все ж змушений буде рано чи пізно виконувати свій шлюбний обов'язок, було для нього нестерпною мукою. Тому він волів прискорити розвиток подій і хотів примусити Віногрону привести його якнайшвидше до печери Шафарки. А далі хай там що, а він пройде через ту кляту браму, як наказав йому Великий Смерк! Але тепер, поруч із палким і пристрасним Стасем, чи то від страху, чи від залишків чоловічої гідності, якої направду було таки немало серед чоловіків XVII сторіччя, Острихій був ладен утрапити хоч у безпросвітне курище вічних паморок чи всім чортам на їхні роги, чи накласти на себе руки, аби тільки Віногрона не чіплявсь до нього, як до жінки…

«Накласти на себе руки!» — аж у скронях загуло від такої думки, і блискавично виник наступний здогад: «Заподіяти собі смерть можуть лише люди. І якщо він починає так думати про смерть, то…» — і плоть Манюри Бут аж пересмикнуло.

Одне слово, у професора від божевільного роздвоєння, парадоксально, але почала прокльовуватися совість. Якась ніби вістка чи голос забриніли біля його вуха… Наче хтось невидимий нашіптував йому слова істини… І спостерігав за ним…

І дух професора Троня затремтів у тілі відомої луцької кишенькової майстрині, пройнявшись студеним потом сумління, немов у пропасниці. «Смерк із нею! Із Манюрою!.. Щоб вискочити сухим із цієї каламутної історії, мені треба навчитися… любити… Ну, якщо не цього Воньку, схожого на циліндр у підшипнику, то, бодай, отого маленького дивного хлопчика… Тоді є шанс стати людиною. І раптом що, я зможу сам припинити свою роль у цій небезпечній грі… Та як? Як навчитися милосердя і любові?!» — шугали болючі питання професора в голові Бут. І все ж добрий вишкіл, що він його здобув у Києво-Могилянському колегіумі в середині XVII століття, взяв гору. Острихій запанував над собою і враз збагнув, що він хвилюється і непокоїться, як людина. І це настільки вразило його, що старий привид ледве не розм'як від зворушення.

«Чому я хвилююся без видимої загрози моєму привидовому існуванню?.. І що хвилюється в мені?.. Невже це вже тренька душа?» — аж скрикнув подумки професор. І лише від одного слова «душа» у Троня знову затіпалась його фантомна сутність. А на обличчі Манюри виникла міна глибокого подивування, очі зволожилися й смиренно кліпнули від очікування чуда…

Такий вираз емоції Віногрона сприйняв як знак. І з бажанням заспокоїти і приголубити Манюру, Стась ніжно обійняв її за плечі.

— Я такий щасливий, що Прах не заподіяв тобі нічого лихого, і що повернув тобі Марка, — голублячи її шию і тягнучись до кулі-куделі, протуркотів Віногрона. — Бог із ним, з цим коштовним камінням! Головне, що дитина в те… у нас. І ми вже можемо переселятися до нашої підземної квартири. Там тебе ніхто не знайде. І це треба робити негайно, бо як тільки Прах побачить, що самоцвіти несправжні…

— Прах?.. Самоцвіти несправжні?!.. Не заподіяв мені лихого?! — зойкнув Острихій, остаточно здогадуючись, за що Манюру могли були вбити одоробала батька її дитини, і похапливо задер край своєї кофтини, що закривав його правий бік.

— Що з тобою? — не на жарт перелякався Стась.

— Вибач мені, Воню… Винючко. У мене щось з головою. Крутиться і болить, — спам'ятався Тронь.

— Винючка?! Ти мене ще так не називала… Трохи схоже на «вонючка», але загалом, якщо до тебе можна бодай доторкнутися, а ще краще — поцілувати, то може бичь! — зрадів Віногрона, підійшов до Манюри, схопив під руки, підняв її на рівень своїх грудей і пригорнув до себе. Його любов була палка і щира. Вочевидячки, що вона переповнювала його, бо спершу він зазирнув ув обведені коричневими тінями витрішкуваті очі своєї дружини, а тоді взяв і поцілував її у кінчик носа, потім — у брівку, і нарешті — у вузеньке чоло, саме під кулею-куделею.

Його ніжний поцілунок був би нестримно довгим і, може б, і привів би Троня до чергового запаморочення, коли б не п'явка-контролер, яку зворухобила вся ця лірична сцена вже від самого початку і яка тільки й чекала нагоди, щоб утяти романтичне пестування. І саме солодку павзу цілунку слизява контролерка сприйняла як найбільш підходящу. Вона притьмом вистромила з око-рота криві гострі сисальця й завдала по верхній губі Стася нищівного удару. Віногрона спершу закричав, а потім відштовхнув від себе Манюру так, що та полетіла на підлогу, телепнувшись головою об поруччя Рисочкового манежу. Цього разу професора Троня