Жозеф Анрі Роні-старший - На нові землі

простягся широкий степ, де-не-де вкритий невеличкими гайками та чагарником. Загін пішов степом, сподіваючись знайти якесь підвищення, звідки можна було б оглянути обрій. Опівдні, в час перепочинку, одна жінка, що пішла на схід, покликала інших. Сумнівів не могло бути: всі упізнали слід вогнища.

— Люди Вогню! — сказав Аун.

Жінки захвилювались. Ухр, яка була ватажком, звернулась до Ауна з жестами гніву: хай він знає, що Люди Вогню — вороги його супутниць! Люди Вогню вбили не тільки багатьох з них, але, без сумніву, знищили й їхніх спільників — орду чоловіків, яку жінки не зустрічали з самої осені.

Табір стояв тут багато днів тому, і ніякого запаху від нього не залишилось. Гурт був невеликий; однак, ніщо не свідчило про присутність Зура. Та все ж завдяки деяким ледь помітним ознакам Аун міг організувати погоню. Згодом слід став чіткішим, і йти по ньому було легше, тому що Люди Вогню майже весь час прямували на північ. Ще два рази знайшли попіл від багаття, який свідчив про присутність ворогів.

Ранком третього дня одна з молодих жінок, яка йшла на чолі гурту, з вигуком спинилась. Аун наблизився і зразу ж побачив на м’якій землі багато слідів. Серце його радісно забилось: він упізнав слід Зура. Та й гнатись стало легше: земля зберігала запахи і, отже, ворог був недалеко. Цього вечора спочинку не робили. Місяць ще не зійшов, але дві жінки мали рисячий зір, хоч і не такий гострий, як у лемурів. Шлях перетнуло пасмо горбів. Піднявшись до половини на найвищий з них, Аун розвів у щілині вогонь, щоб зробити його непомітним здалеку: сусідство з ворогом вимагало надзвичайної обережності.

Мисливець убив сарну, і жінки спекли її. Надійний притулок, сита їжа і життєдайний вогонь розвеселили невеличку орду. Це був один з тих щасливих відпочинків, коли людина забуває і жорстокий закон боротьби, і всі пастки світу. Навіть уламр відчув красу цього мирного вечора, хоч тут і не було Зура. Біля нього сиділа Джеха, і в ньому жевріла надія, що Ухр — ватажок жінок — віддасть її йому в подружжя. Сувора душа молодого уламра сповнилась досі ще незнаної ніжності. Поруч з Джехою він відчував острах, від якого калатало серце: він хотів бути таким ласкавим до своєї подруги, як Нао до Гамли.

Після вечері, коли діти і найбільш стомлені жінки поснули, Аун пішов на вершину горба. До нього приєднались Ухр, Джеха і ще троє жінок. Підйом був легкий, і незабаром вони спинились на вершині. Протилежний схил починався за чагарником. В зоряному світлі лежала широка рівнина, а біля підніжжя гори тремтіло хвилями озеро.

З півночі, на протилежному березі, блимав огонь. Син Тура зосередив на ньому всю увагу. Навпростець до вогнища було чотири чи п’ять тисяч ліктів, але, щоб дістатися до нього, доведеться обходити озеро берегом і, можливо, обминати перешкоди.

Сприятливий північний вітер дозволяв непомітно підійти до самого табору. Тільки це слід було зробити до сходу сонця, на що був здатний лише прудконогий Аун.

Він ще раз уважно придивився до багаття та до людей, що рухались навколо нього, освітлені вогнем. Їх було п’ять. Син Тура помітив також Зура, який сидів на березі. Шостий ворог спав.

Тоді він звернувся до Ухр:

— Аун підійде до Людей Вогню... і вимагатиме звільнення Зура...

Ухр зрозуміла й відповіла:

— Вони не віддадуть полоненого...

— Люди Вогню взяли Зура як заложника, бо боялися Ауна, — відповів уламр.

— Вони будуть боятись ще більше, коли залишаться без заложника.

Якусь хвилину Аун вагався. Але він не бачив іншого способу визволити Зура, крім хитрощів, насильства чи мирної згоди. Так чи інакше, а до ворожого табору треба підійти.

— Аун повинен визволити свого товариша! — сказав він глухо.

Ухр все розуміла, їй нічого було відповісти. Син Тура рішуче додав:

— Аун повинен іти до вогню!

— Ухр і Вовчиці[12] підуть за ним.

Уважно оглянувши рівнину, Аун погодився.

— Син Тура очікуватиме на жінок он там, — показав рукою мисливець. — Він буде сам, але Люди Вогню неспроможні наздогнати його, і син Тура може битись з ними на відстані!

Ухр наказала наймолодшій з своїх супутниць привести підмогу. А тимчасом уламр вже опускався на рівнину. Вкритий травою підгірок був зовсім пологий і вільний від щілин та западин. Коли Аун вийшов на рівнину, вітер відносив його запах убік, а нерівність землі сприяла здійсненню задуму. Ще не зійшов місяць, а мисливець вже досяг того берега, де отаборились Люди Вогню, і був менш ніж за тисячу ліктів від вогнища...

Купка дерев, висока трава та горбочки дозволили йому пробігти ще чотириста ліктів, але далі лежала гола земля, і ніщо не могло приховати його від гострих ворожих очей. Охоплений страхом, — не за себе, а за Зура, — він причаївся в траві. Що зроблять Люди Вогню, коли помітять його? Вб’ють Зура, чи, навпаки, подарують йому життя, щоб захистити своє власне? А коли він запропонує