Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

Серце билось настільки швидко, що не можна було порахувати удари. Розпалені адреналіном, схвильовані смертями та пораненнями, приголомшені тим, що відбувалося, купка селян притискались один до одного, чекаючи на свою загибель. «Ба-а-х, ба-а-ах», — знову гримнули постріли.

— Якщо побігти назад, вони всіх перестріляють. Треба вперед! — закричав Федот.

— Як? Ти зовсім збожеволів? — пролунав крик у відповідь.

— Вони заходять з усіх боків, сильно розтягнулися. Ми можемо прорватися лише з одного боку, — проторохтів Федот.

— Це самогубство!

— І сидіти тут — теж самогубство! Лише один шанс!

Думати не було часу. Чоловіки приготувалися, у кожного в руках було щось із селянського інвентаря: уламок коси, сокира, серп. Хтось підібрав залізяку та лом.

— Уже час! — заволав Федот і побіг із лівого боку халабуди. За ним — решта. Раптова поява селян збила з толку червоноармійців. Чоловіки вискочили з-за кута з якимось диким ревом, тваринним вереском, несамовитим і лячним. Ті бійці, що знаходилися ближче до споруди, розгубилися, не встигли зреагувати. На їхні голови впали сокири та коси. Чого не зробить людина, аби врятувати своє життя?! Зненацька гречкосії перетворилися на озвірілих варварів, дикий натовп, орду, що змітала все на своєму шляху. І зараз запах крові, звук, з яким ламалися кістки, стогін і крики ще більше розохочували їх. Троє червоноармійців повалилися, укриті багряною рідиною.

— А-а-а-р-р-р! — Тваринний рик, вигук перемоги, первісна частина людини, усе це прокинулося в селянах. Вони, натхненні, кинулися далі — до галявини. Варто лише потрапити туди — і розсіятися. Там їх ніхто не наздожене. Та й не дізнається, хто саме тут був — темрява навколо. Лише й видно сіре та біле…

— Уперед! — кричав Федот. Чоловіки попрямували за ним. Подекуди зав’язався рукопашний бій. Краєм ока Шевченко побачив, як упав Гаврило, придавлений тілом червоноармійця. Не зупинятися! Треба трохи пробігти, головне — відірватися від переслідувачів.

— Бах! Бах! Бах! — Решта бійців продовжила стріляти. І вже було не важливо, хто свій, а хто чужий. Кулі встромлялися в плоть із виразним чваканням, збивали з дерев кору — тріски летіли навсібіч. Навкруги гримало. Один за другим падали селяни. Скільки їх лишилося — двоє чи троє? У темряві пропливали тіні, пересувалися серед сосен. Федот біг першим, зрідка озираючись назад — але не бачив там нікого. Хрускіт придавленого снігу і власне важке дихання заважали дізнатися, що там, позаду. «Хряк!» — повітря розтрощив звук, а за ним — несамовитий крик. Тоді — постріли. Один. Другий. Третій.

Інстинктивно Шевченко нахилився, не зменшуючи швидкості. А ось і місце, де вони стояли з Нестором. «Зупинятися не можна — треба вибігти в пройму й там повернути ліворуч. Ділі пірнути в хащі, пробігти там й вийти на горб. І — додому. Можна встигнути. Тільки б встигнути! Господи Боже, якщо ти ще лишився там у красному куті, допоможи мені. Образ Твій Святий я не викинув! Зберіг, бо боюся я, Господи, і сил мені бракує. Урятуй мене заради Сашки та діточок. Усе, що хочу, — жити своїм життям, а не чужим».

Федот відірвався від погоні. Галас позаду вщух. Справу було закінчено. Усі загинули. Він наступав на незаймані снігові опуклості, ноги провалювалися в м’яке й холодне. Ще трошки. Лише б вибратися.

— Агов, ти! Стій! — Різкий голос гукнув його. Судячи зі звуку, володар голосу знаходився приблизно в трьох метрах від Федота. Шевченко встав, мов закляк.

— А ну! Руки вгору! Стояти, я сказав! — уже хоробріше сказав червоноармієць.

Шевченко важко дихав. Він і сам не знав, чому зупинився. Цей різкий вигук раптом зчинив якусь гіпнотичну дію.

— Ані руш, бо застрелю! — закричав боєць. Видно, його лишили позаду, прикривати тил. А може, він просто відстав. Утім, тепер це не мало значення — Федот попався! Він підвів руки й стояв.

— Розвернись! Я сказав, розвернись! — скомандував червоноармієць.

Шевченко виконав наказ. Розвернувся, подивився на супротивника. Це був молодий, трошки старший за двадцять років, солдатик. Чисте обличчя. Вузький ніс. Пухлі вуста. Він стояв перед Федотом, виставивши вперед гвинтівку з прикрученим штиком. Гостре залізо замерехтіло перед обличчям Шевченка. Кілька п’ядей і все — він стане ще одним мерцем.

— Так-так! Куркульська паскуда! Попався! — заговорив до нього солдат.

— Я не куркуль. Я селянин, — сказав Федот.

— Поговори мені ще! Ти ворог соціалістичної країни! П’явка на народному тілі! — продовжував говорити шаблонами червоноармієць.

— Звідки ти це взяв? Молодий ще, життя не знаєш, — відповів Федот і чомусь позіхнув.

— Зараз тобі буде «молодий». До страти таких, як ти, та й годі! — пригрозив червоноармієць.

— Мене? За що? За те, що бажав працювати на своїй землі?

— Ти одноосібник! Земля народна!

— А я тоді хто? Хіба я — не народ?

Федот зрушив із місця й непомітно опустив руки.

— А знаєш шо? Я тебе отут і порішу! На одного ворога менше! — зненацька сказав боєць. Він пересмикнув засув та спрямував гвинтівку просто в обличчя Шевченку. Чорне дуло опинилося на рівні очей. Смерть дивилася на Федота маленьким оком, погрожуючи перервати тонку лінію життя. Адже ця тонкість і є сенс буття. Лише в ту мить, коли усвідомлюєш, що суще — лише ненадійна, ламка лінія, розумієш, що саме в цьому і є все призначення існування: оберігати цю ламкість.

Шевченка пройняв жах. Йому раптом стало лячно — от-от потік його думок перерветься. Він загине, а тіло почне розкладатися. Його душа — поранена і хвора — піде на Суд, до якого