Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

і дослідник історії прадавніх слов’ян, першовідкривач трипільської культури В. Хвойка (1992. — с. 56–65), спираючись на незаперечні наукові факти, отримані внаслідок численних археологічних розкопок, аргументовано (це і «повна стабільність обряду поховання», і «вражаюча схожість антропологічних даних», і така ж «вражаюча стабільність типу... в устрої жител із їхнім інвентарем») доводив, що на території нинішньої України «із доби найглибшої древності» проживає «один і той же... осілий тут... незмінний народ» (виділено автором. — М. Л.).

Дивна річ, В. Хвойка або, скажімо, М. Грушевський ще наприкінці XIX — на початку XX ст. знали про це, а ось на уславлених радянських істориків наче якесь запаморочення впало, ба навіть повна втрата пам’яті... Та час бере своє. Ось і відомий російський славіст академік Б. Рибаков, як уже зазначалося, значно обновив свої концептуальні погляди щодо історії українського народу. «Усвоїй концепції — наголошує Борис Олександрович в інтерв’ю відомому українському журналові (1990), — я обстоюю позиції, що українці живуть автохтонно, тобто споконвічно, на корінній слов'янській землі. При цьому спираюсь на трьох китів історичної науки: Недерле, що створив “Слов'янську енциклопедію”, академіка Грекова, історика держави і права Юшкова».

На не менш значимого «кита» історичної науки, якого, на відміну від трьох названих, зовсім вже неможливо запідозрити бодай у найменшому суб’єктивізмі, спирається сучасний дослідник В. Лучик, а саме на гідроніми, які, як зазначає автор (1995. — с. 160), «завжди виявляються надійними і об'єктивними свідками особливостей назначуваних ними об'єктів, часу номінації та етнокультурних процесів, які відбувалися упродовж періоду формування ономастичної лексики на відповідній території. Вони ж підтверджують висновок археологів та істориків про споконвічність і безперервність слов’янського етносу на терені України, а відтак і її корінного населення—українського народу». Та що до того новоявленим «реформаторам» історії! Вони, знай, своєї правлять: тільки «з часів приєднання» до Московії Україна, чи то пак Малоросія, «починає називатися Україною... і лише поступово це ім'я витіснило старовинну назву народу і країни: “малороси”, “Малоросія”» (Зубов, 1993).

А от не такий знавець подібних покручів папа Григорій XV у 1621 році, тобто саме у часи, коли, згідно з просторікуванням А. Зубова, «старовинною назвою» України була ще Малоросія, писав (Кучерук, 1993): «приєднана до Польської корони Русь (за «логікою» А. Зубова, тут ідеться про приєднання Московії, оскільки саме її він називає «Руським царством». — М. Л.) вся була схизматицькою», себто православною.

Так само сучасник папи, відомий турецький географ та мандрівник XVII ст., автор десятитомного видання подорожніх заміток Е. Челебі жодним чином не ототожнював русів з росіянами, а тому, як зазначено у коментарях московських редакторів до його книги (1979. — с. 233), «руси Евлії Челебі — це не росіяни, яких він називає московитами (описана тут подорож відбулася у 1666–1667 рр. — М. Л.), а українці».

А от, скажімо, сучасник Ігоря та Ольги візантійський імператор Костянтин Багрянородний взагалі обмежував Русів самим лише Києвом. Так, у своїй праці «Про народи», закінченій у 949 році, він пише: «Коли настає листопад, князі їхні зараз же виходять з усіма Русами з Києва і вирушають на полюддя, що зветься гірою, і саме в слов'янські землі Деревлян, Дреговичів, Сіверян та решти слов'ян, що сплачують данину Русам. Вони прогодовуються там упродовж цілої зими, а коли у квітні розтане лід на Дніпрі, вони знову вертають до Києва. Затим добувають, як мовилося вище, свої однодеревки (човни. — М. Л.) і відправляються до Візантії» (Шахматов, 1916. — с. 90).

Утім, і давні руські літописці чітко відрізняли власне Русь від північних земель київської держави і, як уже зазначалося, у своїх письменах ніколи не вживали назви «Русь» щодо північноруського населення. Та й Б. Рибаков (1952), оцінюючи точку зору Д. Лихачова про те, ніби «найдавнішим, основним значенням “Русь” і “руський” є значення загальне, звернене до всіх руських земель і до всього руського народу в цілому», як «украй непереконливу», наголошує на цьому вирізненні «вузької» Русі літописцями. Так, пише він, «Лаврентіївський літопис найчастіше відділяє Володимиро–Суздальську землю від Русі у вузькому розумінні», у Іпатському — існує «і риторичне розуміння єдності Русі... й конкретне уявлення про Русь як південну частину всієї руської єдності», а перший Новгородський літопис навіть «іноді протиставляє його (Новгород. — М. Л.) Русі (Південній)».

Рибаков визначає також часові параметри поняття «Руська земля»: зазначивши, що у вузькому розумінні слова цим поняттям «позначалася тільки південно–східна частина руських земель, Придніпровська Русь», він вважає цілком можливим «віднести виділення “Руської землі” (у вузькому розумінні) як певного історичного цілого до VI–VII ст.». На думку дослідника, є очевидною «невідповідність літописного поняття “Руська земля” в його вузькому значенні історичній дійсності Х–ХІІІ ст. [однак, напише пізніше Рибаков (1982. — с. 86), «пам'ять про цю найдавнішу і мінімальну землю росів збереглася... до середини XII ст., але винятково в місцевих київських літописах; літописці інших міст її вже не пам'ятали». — М. Л.]». «Мусимо визнати, — зазначає далі Б. Рибаков, — що у географічних рамках Руської землі (у вузькому розумінні — від Києва до Курська) у VI–VII ст. вже складалася руська народність, яка виокремлювалася від решти слов'янських племен» (там само).

На такій позиції стояли й відомі російські історики XIX ст. Навіть такий монархічний патріот Росії як С. Соловйов чітко відділяв північну Московію від Русі — наприклад, на с. 107 згаданої книги (1989) читаємо: «Юрій Ростовський виступив у похід (року 1157–го. — М. Л.) на Русь». Причину такого виділення пояснює сам Соловйов (там само. — с. 104): «тому що Руссю у власному розумінні цього слова називали один Київ з округом», себто Київську землю [в іншому місці (1896. — Кн. 1. — с. 19) він називає її «Київською областю» і характеризує як «Русь у найтіснішому розумінні»]. А. В. Ключевський цілком резонно охарактеризував північні землі, зокрема Ростово–Суздальську, на яких, власне, й відбулося «утворення... великоруського племені», як край, «котрий лежав поза старою корінною Руссю у XII ст. і був більш чужорідним, аніж руським краєм», де «в XI–XII ст. жили три фінські племені: мурома, меря, весь» (1904. — с. 358–359)