Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

і я вже чую, як приходить у мій край нове покоління, котре житиме краще, ніж ми, може, і в незалежній державі – дав би то Бог.

Усе минається. Непереможний, здавалося колись, швабський кайзер Вільгельм II виїхав у Голландію, а на його місце прийшов звір у людській подобі, який залив півсвіту кров’ю, а потім здох у бункері, немов скажений пес… Що кому призначено долею: знищив єфрейтор Шикльгрубер мільйони людей і, не забезпечивши собі навіть могили, розчинився у вічній ганьбі, а мені, через знайомство з ним, судилося врятувати від загибелі своє село. І це також призначення.

Останній австрійський цісар Карл І, немов боягузливий тхір, утік із Шенбурна в Дрезден із своєю жоною Цітою, а його держава із жебрацької імперії перемінилася в заможну європейську республіку, – й важко мені нині збагнути, за що ж гинули люди на фронтах Першої світової війни… І хотів би ще побачити, як розвалиться найогромніша тюрма народів, дай мені, Боже, ще трохи пожити…

Але ж смеркається. Де моя Марина? Най би принесла мені тарілку з медом на денці, щоб я засолодив смутну хвилину мого сумерку. Ось виймаю з кишені реверенди ту саму ложку, якою користувався ще на італійському фронті, – то пам’ять про тяжку страду й про побратимів із Тридцять шостого реґіменту… Немає на світі вже ні одного оферми, тільки я – і як мені вдалося вижити аж два роки в тому страшному польському концтаборі в Домб’ю? Нікого вже немає, бо безпам’ятний Муца якби й не жив… Тільки Мелитон залишився в моїй пам’яті живий-живісінький, я й нині чую його жарти та співанки. Коли зайняв парохію в Сакатурі, знайшов Катерину й розповів їй про загибель мужа, якого вона сім літ вірно ждала з війни. Голосила бідна цілий тиждень, чутно її було аж у Коломиї, а потім перебралася з сином в Кути й там вийшла заміж за молодшого Мелитонового брата – такого ж буйного опришка, як і він.

Що ти робиш там, під кущем бузку, Муцо? Бджоли лазять вже не тільки по твоїх руках, а й по обличчі… Заснув чи, може, вмер? Та яка різниця, ти не жив уже піввіку… Але ж де моя Марина? Нема, пішла додому, втямивши, певне, що більш мені вже не потрібна.

Поховалися бджоли, і стихло в моєму світі, тож ходімо звідси, Муцо, пора… Куди, питаєш? На лоно Авраама… Веди, бо ти, відай, краще знаєш туди дорогу… Ходімо, бо з іншого світу прийшли ми на цю пасіку, а в ній запанував уже новий час. І нас з тобою, Муцо, не потребують тут ані бджоли, ані люди…

2005

Соло на флейті
І

Переборовши не зрозумілий для мене самого страх, бо ніби що могло загрожувати мені на занедбаній горі, яка вивищується над Львовом за шпиталем Святого Лазаря й має фортифікаційну назву – Цитадель, я рішуче звернув ліворуч з вулиці Коперника й, здолавши крутий провулок, зарослий з обох боків жухлими кущами глоду, будяками й деревистою, в ріст людини кропивою, вперше за півстолітній час мого проживання у Львові вийшов на четверту львівську гору, котра разом із Святоюрською, Замковою й Погулянковою утворює креш глибокої чаші, на дні якої безпечно осіло велике місто з червоними дахами кам’яниць, зеленими банями церков й зі шпилями католицьких костелів та православних дзвіниць; ті шпилі намагалися зіп’ятися так високо, щоб побачити, що там діється за горбатим заборолом львівських вершин, однак зазирнути через гребінь не спромоглися й німо стояли навшпиньках у солодкій дрімоті, немов утомлені перед світанком вартові.

А я таки спромігся – й зупинився на просторому овальному плато, яке теж було дном колиски між чотирма горбами, кожен з яких увінчувався схожим на проіржавлену корону бастіоном, складеним із порослої лишайниками цегли; ті оборонні споруди сторожко зирили на світ круглими для гармат і подовгуватими для ручної зброї бійницями й ховалися під чубатими наметовими дахами із прогнилої чорної бляхи, що скоробилася від дощів, вітрів і снігу, а зрештою – від давно проминулого часу.

Я знав назви цих чотирьох цитадельних вершин, хоч ніколи їх увіч не бачив: Каліча, Пелчинська, Вроновська і Познанська; плато мало вигляд побоєвища, цілковитої руйнації, проте життя тут таки існувало: недорозвалені будинки й подовгуваті, немов стайні, касарні та гамазеї дивилися на мене закіптюженими вікнами й повідчинюваними залізними дверима й дверцятами; поміж руїнами сновигали люди, вдалині щось гримотіло, наче хтось там гатив по ковадлу молотом, чувся брязкіт залізного пруття й гупання заступів об землю – велися якісь роботи, й так мусило бути, чей не могло – та й права не мало – зяяти в самому центрі міста цілковите безлюддя.

Я стояв на Калічій горі й думав: чому ж то ця здичавіла місцина залишилася й досі відчуженою від цивілізованого міста, нібито Господь прокляв її; навпроти мене бовванів двоярусний бастіон, у підчеревину якого збігала втоптана доріжка й зникала в темній пащі глибокої пивниці, з якої тхнуло смородом грибковини, розпаду й тліну; я почав відчувати, як цей відчужений шмат землі випромінює із себе негативну енергію, й мені захотілося якнайшвидше покинути моторошну юдоль, в надрах якої, здавалось, животіла смерть…

Чиє ж то небуття могло витати тут так натужно, що наситило собою землю й залишило її непридатною для життя? Виселених у давнину з міста на Калічу гору прокажених, яким дозволялося виходити на