Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Та не всі ж такі! – Варка, проте, не згодна.

– А ти наведи приклад.

– От хоч би й наш Володимир Павлович, директор!

– Таких тільки одиниці!

– І у місті я бачила багато чоловіків, що не п’ють, порядних!

– То у місті! А у нас… сама знаєш.

– Ні, я свого сина виховаю – на заздрість усім! А ще, дівчата, хочу, щоб він був чорнявенький, кучерявий, швидкий!

– Ну чисто тобі наш Володька… Чи то Володимир Павлович…

– Ти дивись, Варваро Іванівно, бо щось воно на те й показує!

Та як зарегочуть!

І наче отак пожартували, посміялись. А у Варки у серці щось та й зосталося.

Вона і направду вже на Володьку якось дивно поглядає.

Не як на мужчину, ні, і борони Боже, на чоловіка!

Володимир Павлович був жонатий, у нього син росте і дочка. А жінка – красуня така, що й пошукати, не для села така принцеса.

Білява Сусанна викладала у школі музику. Казали, що вона навіть закінчила консерваторію, мала якісь надії. Аж тут – Володька…

Неймовірний красень, хто встоїть?

А як вони танцювали на вечорах відпочинку! Усі аж голови звертали, як Володька плив у парі зі своєю жінкою у танці. Він високий, кучерявий, із чорних очей аж вогонь креше, як дивиться на Сусанну. А у неї – така дрібненька й біла ручка, мов у фарфорової ляльки, лежить у смаглявій міцній Володьчиній долоні. Білі кучерики туляться до білої сорочки. Блакитні очі топляться у чорних.

– Диво, а не пара! – кажуть про них в селі.

Так воно і є…

Тільки ж яка щодо цього різниця Варці? Хіба вона хоче його забрати?

Після особливо млосної ночі таки наважилась.

– Мені треба сина, – зайшла після уроків до кабінету директора, подивилася Володьці пильно в очі.

– Не зрозумів…

– Я хочу такого сина, як ти! Зрозумів?…

– Ні…

– Ну тоді скажу прямо: я хочу народити від тебе дитину, сина.

– Варваро, ти жартуєш? – розсміявся. Але встав із-за столу, потягнувся, аж захрустіло в шиї, різко видихнув і підійшов до неї впритул. – Ти ж пожартувала?

– Я тепер піду, а ти подумай! – розвернулася.

Пішла.

Зачинила двері.

Щось тоді на неї найшло…

Це Володька тоді уперше й посварився із дружиною.

Прийшов додому, а там – не зварено й не заметено. Сусанна, як завжди, або сидить десь з вишиванням, або біля телевізора куняє. Володьці що? Не звикати, він до їди не перебірливий. Відкрив собі холодильник, вийняв сала. Або й молоко – приніс від матері, живуть через дорогу – може й два літри випити. І діти часто обідають у баби з дідом, вечеряють.

Сусанна на дієті. Прозора і тонка, мов балерина, здається, дмухни – і полетить за вітром.

Зате завжди у неї свято. Гарно вдягнена, нафарбована, спокійна – на заздрість сільським жінкам, у яких робота та й робота. Ті ще поночі годують свині, доять корови, цідять молоко, перуть, вчиняють хліб, топлять піч – до хліба. А у Сусанни щовечора увімкнений абажур біля крісла і книга у руках. Не з бібліотеки, куплена.

– У бідних розумом великий телевізор, а у мудрих – своя бібліотека, – повчала вона чоловіка.

І дітки такі ж – охайні, ввічливі, біляві…

– Ти якось, сину, переінакшуй уже потроху свою жінку, – часом казала Володьці мати. – Ну так, вона міська, я все розумію. Але ж давно живе в селі. Ти якось потроху привчай і її до роботи – до свиней, до городів. Бо що будете їсти, як нас із батьком колись не стане?

Мати докоряє, а Володька тільки сміється. Обніме матір, поцілує.

– Мамо, – каже, – я спеціально вибирав собі таку Сусанну, щоб вона була у мене не до роботи, а до душі і серця!

– Я розумію, сину… Це поки молоді, а далі треба буде щось дітям дати, а ми не вічні.

– Все буде, все буде, мамо! Але тепер мені добре й так.

Дуже Володька любив свою Сусанну. Гордився нею, мов якоюсь квіткою екзотичною. Та й то ж – учителька! Хіба не