Віктор Іванович Положій - Сонячний вітер

в кущі. — Невже я сподобився честі бути відвіданим у цій триклятій глушині? Невже вершина нахилила свій дзьоб, відкрила рота й хоче навіть побалакати?[4]

Замок клацнув уже не так поривчасто, бо господар, очевидно, побачив крізь плюшеву завісу, що помилився. Тому й хвіртка відчинилася повільніше, ніж можна було сподіватися.

— На жаль, містере Шері, — заговорив, знявши капелюха й злегка вклонившись, чистісінькою англійською молодий чоловік, — мені тільки довірили скористатися вашим паролем. Феліппе Альварес до ваших послуг.

— Нехай буде й так! — американець довго не вмів дивуватися. — Друзі Піко — мої друзі. Прошу! Ви поспіли прямо до сніданку. Клаудіо, другий прибор на стіл!

У дворі вони потисли один одному руки. Містер Шері, не втримавшись від припливу почуттів, безцеремонно ляснув Феліппе по плечах обома долонями.

Каву пили на відкритій веранді, Клаудіо щойно розшторив протимоскітні занавіски.

— Хоч мене й з’їдає нетерплячка, — сказав Вільям, — розпитати як там і що, бо Уго, знаєте, навчився у нас, янкі, листів не писати, та спершу хочу, щоб ви відчули себе, як удома. Коньяку до кави?

— Ні, дякую, — відмовився Феліппе. — Я, бачте, ще й не знаю, який алкоголь на смак.

— Для вашого віку це більше ніж похвально, — розсміявся Вільям. — Я, хоч смак і знаю, але намагаюся уникати. Клімат! Ковтнеш кілька грамів — і повзаєш потім цілий день, мов сонна муха. Ото тільки на посольських прийомах мусиш, щоб не запідозрили в неблагонадійності. Часом так насмокчешся, що й світові не рад. Хочеш, проведу по знайомству? У нас прийоми часто…

— Е, ні, — відмахнувся Феліппе, — коли там такі умови, то мене одразу витурять, оголосять неблагонадій” ним.

— Ці можуть! — підморгнув Вільям. — А сюди без перешкод прибув?

— Без. Я прилетів із Санто-Домінго, і Парайя в мене — остання точка канікулярного маршруту. З півгодини почекав на митниці, впечатали візу і сказали: гостинно просимо.

— Аякже! Світові треба показувать, що Парайя — країна вільна. А за ті півгодини вони подивилися, чи тебе немає серед списків ворогів Парайї.

— Гостю не випадає обговорювати місце і порядки…

— Безперечно! А я працюю тут по найму, отож І мені байдуже. Ще кави?

— Дякую. Вже відвик від домашньої, справжньої. Все, знаєте, в дорозі, в аеропортах…

— То ви мандруєте?

— Так, в міру можливостей. Наша родина середнього достатку, закінчив успішно другий курс, і батьки вділили трохи коштів, аби хоч найближчі світи побачив.

— О, — зрадів Вільям, — я, здається, здогадався без зайвих розпитувань. Ви — студент, а мій друг Піко — ваш викладач?

— Десять — нуль на вашу користь, містере Вільям, — напівжартома вигукнув Феліппе, — та, гадаю, для кращого психоневролога Парайї це дрібні горішки, правда? Ви наскрізь, мабуть, бачите людей, чи не так?

— Ви подивіться на нього, — звернувся до уявної аудиторії містер Вільям. — Такий молодий, а вже лестун. Далеко підеш, Феліппе! Та інакше й бути не могло: тільки кращого свого учня міг послати Уго до мене, ще й навчити нашому жартівливому паролеві — і господар вистукав на пластиковому столі: та-та-та-ті-ті-ті-та-та-та… — Рятуйте наші душі… То, виходить, ми з вами колеги?

— Та ні, містере Вільяме, я буду педіатром. Сеньйор Піко тільки спецкурс у нас читав.

— Що діти, що душевнохворі — одна біда, — зітхнув Вільям. — Однако беззахисні. Як там він, наш Уго?

— Гадаю, добре. Збирався у відпустку до Європи. А взагалі — непосидючий і гарячий, весь в науці.

— Таким само він був, коли ми стажувалися в Йельському університеті. Ех, юначе, — підморгнув Вільям, — якби ви знали, скільки ми виручали одне одного у всіляких пікантних ситуаціях! “Carpe diem”, як говорили древні, лови мить, доки повен сил. А тепер… — американець зневажливо махнув рукою.

— Містере Вільям, сеньйор Піко просив передати вам листа. Разом з тисячею побажань і привітань…

— Бути такого не може! Невже матиму автографа новітнього світила? Ану, давай.

— І відбитки деяких своїх праць…

— Все давай!

Листа Вільям читав мовчки, а коментував уголос:

— Ну, добив, добив старий! Бач скрупульозно перераховує, що відкрив і що опублікував. На жаль, сеньйоре Уго, віддарувати вас нічим не можу: я тут нічого не відкрив і не опублікував, я тут гроші заробляю… Ха-ха-ха, дамський приспішник. Але не одружився. Я теж, тут ми рівні… Чого не знаю, того не знаю… О, тут і про вас, мій юний друже! Так-так… Ясно ж, що у приватну, тут тільки три державні богодільні на всю Парайю… Ну, побажання мені передали вже на словах…

— Знаєте, що тут говориться про вас? — Вільям згорнув листа і пильно подивився в очі Феліппе.

— В загальних рисах… — Феліппе ніяково опустив голову.

— Не соромтесь, молодий чоловіче, — американець підвівся й поклав руку юнакові на плече. — Чесно заробляти хліб не соромно.

— Знаєте, я прийомний син, — тихо мовив Феліппе. — Батьки влаштували мені цю подорож, я б хотів їм чимось віддячити. У мене ще півтора місяця канікул, а вдома з роботою, навіть тимчасовою — сутужно…

— Та й тут так само. Візу я вам з допомогою нашого посла продовжу, це раз плюнути. А робота — тут своїх безробітних достобіса. Проте є один варіант, коли пощастить, і якщо ти на нього пристанеш. Та ще й заробіток пристойний. Клаудіо, тягти сюди апарат!

— Я був би вам дуже вдячний…

— Не варто слів, сам тарілки мив у ресторанах, доки вчився. Зараз ми цю справу обладнаємо, — підморгнув змовницьки, накручуючи телефонного диска. — Алло, шановному дону Аугусто доземний уклін. — І, закривши долонею мікрофон, відвів слухавку від вуха. — Цей старенький ще хвилин п’ять буде розсипатися в люб’язностях, — шепнув стиха Феліппе. — Але старий отакий! — показав великого пальця.

— Так, сеньйоре Аугусто, все добре в цьому найкращому зі світів… Хе, звичайно ж… Так-так… Е, то тема окремої бесіди… Хай вони показяться, чи нам клопотів мало? А чому ви не питаєте, чого так рано телефоную? Давно вже робочий день? Хіба? А я й не помітив… Скоро до вас у пацієнти запишуся… А скажіть, шановний доне Аугусто, ви останнім часом нікого зі своїх службовців, санітарів там, молодшого медперсоналу не виганяли? Виганяли й ще будете? Ну й прекрасдо! Взагалі скорочуватиметесь?.. Та знаю вашу клієнтуру… Не бійтеся, світ нині такий, що ми з вами без роботи не будемо. Тож я з того самого приводу, що й ви до мене час од часу звертаєтеся: рекомендувати потрібну людину. От і рекомендую… Та знаю, ви вже казали, але хоча б на місяць. Студент-медик! Ріст? Як я! От бачите… Таких, як