Крістіан Крахт - Імперіум

Слюттер щойно зістрибнув з баркаса і по стегна у воді прямував до берега, не звертаючи уваги на невеликі хвилі, що б’ють його у спину, хоча їхня сила раз чи двічі змушує його зашпортатися. Револьвер у кобурі він закріпив на грудях, майже до автоматизму доведеним розумом він забороняє собі сприймати Енґельгардта, котрий сидить на піску, бородатого, голого, виснаженого тілом, як людську істоту.

Енґельгардт піднімає на знак привітання ліву руку (другу, скалічену, ховає за спиною), раптом упізнавши в Слюттерові ту людину, з якою багато років тому якось цілих півдня грав у шахи (аж до фіналу з solus rex, самотнім королем) — по суті, чи не єдину, котра при зустрічі поставилася до нього нормально і з повагою. Перед ним швидко промайнули інші обличчя: Галь, Нагель, Ґовіндараджан, Гельвіґ, Лютцоу, Міттенцвай, Гелсі, Отто, Аукенс, на кожному — бажання принизити його, саме так — знищити його силами свого хворобливого, зруйнованого егоїзмом Я; у цю мить Енґельгардт падає вперед, у пісок, молиться на прибулого так, наче мусульманин, який схиляється в бік Мекки.

Він радий і вдячний, що ця єдина поважна людина тепер знайшла його, мовби це його магічні перекреслювання в книжках Сведенборґа уможливили це диво. Дев’ятьма пальцями він угрузає в мокрий пісок перед собою, не звертаючи уваги на пекельний біль в обрубку; Слюттер, так, саме так його і звали, ка-пі-тан Слюттер; це ж абсурд, що провидіння шле йому саме цю людину, глибоко в душі він сподівається, що Слюттер уже отримав капітанський патент, що все вже, як кажуть моряки, виміряно лотом, поки він сам не застигне соляним стовпом, ха, може, в нього навіть є свій корабель, Енґельгардт неймовірно радий, однак, на жаль, йому нічого запропонувати у відповідь, він уже протягом стількох років, так, стількох років харчується власне виключно, абсолютно виключно кокосовими горіхами (чи може Слюттер побачити, що він бреше? Ні, це неможливо). Він простягся в мулі — мокра вигоріла борода, на ногах жовто-чорні плями висипу, наче сліди нескінченних забоїв.

Слюттер поспішає йому на допомогу, піднімає і лякається, наскільки виснажилося тіло чоловіка, здається, він тримає в руках маленьку і дуже тендітну дитину чи присмертного старця, бо шкіра на дотик, як пергамент, і ламка, наче в ящірки. Він помічає, як відстовбурчуються вуха Енґельгардта, які вони тонкі й прозорі, наче вирізані з паперу, і його охоплює неймовірне співчуття. Він кладе руки на плечі Енґельгардта і підтримує його, веде до будинку повз стіну випростаних пальм і забуває в цей момент, що прибув сюди для вбивства.

Усередині помешкання — сутінь, напівтемрява; сонячне світло, проникаючи крізь щілини в стіні, тонкими променями пронизує кімнату. Солодкаво смердить зогнилими фруктами. Слюттер, чиї очі повільно звикають до темряви, бачить, але не одразу, юного тубільця, який сидить на грубо змайстрованому стільці в кімнаті з книжками і всміхається. Це Макелі, він грається ножицями. Звідки тут усі ці мухи? Сотні, їх сотні. Слюттеру вдається розчахнути віконниці, а в цей час Енґельгардт, і далі мурмочучи собі під носа щось незрозуміле, починає перебирати на книжкових полицях, наче хоче щось знайти.

Слюттер наливає з глиняного горщика у склянку воду, нюхає її, кривиться й відставляє склянку: вода смердить важкою гнилістю. Смикаючи себе за бороду, Енґельгардт починає жалітися, що жодна людська душа вже не працює на плантації, усі ці ліниві дикуни розбрелися по своїх поселеннях, мабуть, це вождь толаї наказав їм кинути службу, і це після всього, що він зробив для них, ось яка йому дяка; лише юний Макелі залишився тут із ним, та він уже й не може повернутися, бо став справжнім німцем, котрий абсолютно вільно спілкується німецькою, у племені його просто не хочуть бачити, та й навіщо, а тут він уже прочитав йому другий том «Фауста», і По, і приголомшливий фінал «Привидів» Ібсена. Енґельгардт починає ридати, він здригається, відтак усе його тіло трясе. На губах Макелі з’являється посмішка, і він прикриває рот долонями. Слюттер бачить, що в юнака немає середнього і вказівного пальців.

Капітан, відчуваючи в кімнаті незрозумілу, проте цілком очевидну атмосферу загрози, висловлює побажання оглянути плантацію; у відповідь на це Енґельгардт одразу перестає плакати, вигукує, що це просто пречудова ідея, хай Макелі та Слюттер ідуть уперед, там природа сама заговорить до них, а він скоро долучиться, йому потрібно щось швиденько перекусити, бо він відчуває неймовірну слабкість. Слюттер і юний тубілець виходять на палюче сонце.

Енґельгардт хоче поговорити зі своїм гостем, хоче відкрити йому все, що пізнав, справді все, та потрібний момент, на жаль, уже втрачено. І він далі шепоче сам до себе, міряючи кроками своє помешкання: і Ніцше також у передчутті свого кінця, після катастрофи в Турині, поїдав свої випорожнення, це велике замкнене коло, стрічка Мебіуса, вогненне колесо, калачакра — просто Ніцше при затьмареному розумі не зміг додумати все до абсолютного кінця, він не був змушений усі ці роки переживати голод; а Енґельгардт тут, серед цих нещасних канібалів, котрі схибили зі шляху природного, Богом даного інстинкту, одурені теревенями місіонерів, хоча все так немислимо просто, не кокос єдина природна форма харчування людини — сама людина є такою. Пралюдина часів свого Золотого віку харчувалася іншими людьми, вона, ergo, була богорівною у своєму становленні й поверталася у свій Елізіум від себе самої: була God-eater, богоїдцем, Devourer of God. І Енґельгардт хапає половинку кокоса, в якій зберігається відрізаний палець, обережно здмухує з нього сіль і кусає, перемелюючи кісточки зубами.

Верхівки самотніх пальм похитує полудневий вітерець. Райський птах ховається в чагарниках, щойно бачить, як наближаються двоє. Макелі показує Слюттеру, де раніше збирали врожай кокосів, а зараз справді вже ніхто цим не опікується, просто прикро, що все відбувається так, та це ж просто позиція, стійке й непохитне переконання його народу. Врожай просто залишають незібраним, немає жодної відповідальності, вони — наче діти, яким набридають усі іграшки. Слюттер дивується юному Макелі, який уже став німцем настільки, що підходить до своєї раси з тими ж оцінками, що й колоніальний службовець. Це ті кокоси, якими Енґельгардт харчувався весь цей час?