Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

Халдеї поділилися на три відділи… і напали на верблюдів… та й позабирали їх… а слуг… повбивали вістрям меча…

Обличчя доктора Ліворно прибирає запитального виразу, немов йому хочеться дізнатися, чи впізнає пацієнт все це, чи відгукується щось у ньому на це?

Сини твої та дочки твої їли… та вино пили… в домі свого первородженого брата… аж раптово надійшов великий вітер… з боку пустелі… та й ударив на чотири роги дому… і він упав на юнаків… і вони повмирали…

Не може бути, щоб Ви не пригадали собі, — каже Ліворно з докором.

Ні, не пригадую, взагалі.

Він тільки усміхається до цього фальшивого Моді й питається його:

Заспівати тобі «Келбхен»?

Але доктора Ліворно не так просто відволікти, і він декламує далі:

Я вийшов нагий із утроби матері своєї… і нагий повернусь туди, в землю… якщо нагло бич смерть заподіює… Він з проби невинних сміється… спокійні намети грабіжників… і безпечність у тих… хто Бога гнівить… у того, хто нібито… Бога провадить рукою своєю…

Художник заплющує очі й прикидається сплячим. Невідомо, скільки часу минуло. Операція чи то відбулася успішно чи то її взагалі не потрібно, щось таке сказав доктор Бог. Його більше нічого не болить. Він дивується, що болю немає. Що немає навіть швів. Немає шрамів. Як вони потрапили в нього? Він відчуває легкість. Хіба не сказав бог у білому: Вважайте себе практично здоровим. Здоровий! Який дивний стан. Безболісне відчуття несподіваної легкості. Вагаючись, зволікаючи, почуваючись, як у раю.

Колись біль був його другим пульсом, він намацував його, слухав його пальцями, проклинав. Біль був частиною його, подібно до дихання, поту, тілесних рідин. Сказати, що тепер йому його бракує, було б неправильно.

Не бракує, що за вислів такий, проте тепер Чогось, що належало йому як орган, як частина тіла, як гостре відчуття більше немає. Він почувається, немов після ампутації, біль ампутували. Проте це видається йому надто неприродним, тож він забороняє собі думати про це. Тільки раз, на коротку мить, йому видається, що біль ще тут, проте це ілюзія. Немає нічого. Його шлунок без жодного болю відсутній. Він пригадує собі дивну появу доктора Ліворно і його безбарвне декламування, яке настільки відрізнялося від колишніх днів, коли Модільяні немов шаленець декламував своєму колезі художникові Хаїму Сутіну уривки про вошу Лотреамона та Дантовий «Ліс самогубців». Тепер він був настільки приглушений.

Та й ударив Йова злим гнояком… від стопи ноги його… аж до черепа… А той узяв собі черепка… щоб шкребти себе… і сидів серед попелу…

Художник примкнув очі, затято прикидаючись сонним. Але голос доктора Ліворно далі лунає в його вухах. Він тихо і спокійно декламує в білий колір.

Хай потемніють зорі поранку її… нехай має надію на світло… й не буде його… і хай вона не побачить… тремтячих повік зорі ранньої!

Стій! Не стрибай! Не стрибай! Не стрибай!!

Художник хоче крикнути це, зірватися з лежанки, але долоня Марі-Берт ніжно вкладає його назад і змінює пов'язку на його чолі.

Заспокійся, ніхто не збирається вистрибувати з автомобіля на ходу…

Не з автомобіля, з вікна, та жінка вгорі, затримай її…

Ма-Бе впізнає сон, про який він їй уже стільки разів розповідав. І знову, як щоразу, вона дивується.

І чому тобі завжди ввижаються жінки, що вистрибують з вікон?

Не жінки, одна жінка… Жанна.

Раптом, коли катафалк проїжджає дорожню яму на якійсь з цих безконечних сільських доріг і машину стрясає, Сутін починає бачити. Сутін бачить молоду жінку, яка викидається з вікна на шостому поверсі. На вулиці Амйо, адресу він пам’ятає дуже добре, а водночас то десь-інде. Жінка встає на підвіконня, повернена до вулиці спиною, а тоді робить крок назад. Він знову і знову бачить цей крок, і ані його розпачливий погляд догори, ані його крик не можуть відвернути крок жінки. Месія Морфіну зупиниться на тротуарі вулиці Амйо і гукне вгору:

Стій! Не стрибай! Не стрибай!

Проте скільки б він не простягав руку догори, жінку йому не стримати, і з глухим звуком вона вдаряється об бруківку. Немає нікого, хто почув би, як розтріскуються кістки, немає нікого, хто бачив би цівку крові біля її рота. Нікого поруч. Вулиця Амйо повністю безлюдна.

Навіщо вона це робить, бурмотить художник, але Ма-Бе не розуміє його.

І все ж, був у нього друг, найнеймовірніший в усій цій