Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

— Відверто кажучи, я дивуюся твоїй поблажливості, — перезирнулася з ним Арлетта. — Бувши тобою, я би їх…

— О ні, повір мені, — перебив він її, — то була б велика помилка. Слід бути мудрим, сміливим і не відповідати на нападки.

— Я не можу зрозуміти цих дівчат, — обурилась Арлетта.

— Дуже просто, мила, — підняв угору обидві руки Севілла. — Вони ревниві. Боюся, щоб оті ревнощі не були пов’язані з однією особою.

І подивився на Арлетту, звівши брови.

— Справжня проблема — це Іван. Якби я розв’язав цю проблему, то чого б були варті слова й вчинки тих двох нікчем. Та, на лихо, я не знаходжу рішення. І що найгірше, ніяк не можу зосередитися. Я мов той Іван, — він злегка усміхнувся. — Я настільки щасливий, що не маю більше охоти працювати. Знаю, це виглядає просто. Іван не розмовляє відтоді, відколи живе з Бессі. Ну гаразд, ми заберемо від нього Бессі. Але поки що, — нараз пристрасно промовив Севілла, й темні очі його заблищали, — я відкидаю думку про їхнє розлучення. Відколи він почав розмовляти, мої стосунки з Іваном перестали бути стосунками людини з твариною, я ставлюсь до нього як до людини. До того ж, — наголосив він, — відчуваю, що це не вирішення проблеми. Коли я відберу від нього Бессі, я його жорстоко травмую. Що з того? В кращому випадку він зуміє знову вивчити й повторити ті сорок слів, що їх завчив, і на цьому край. Ми так і не досягнемо мети. Треба робити щось інше, але що саме, я ніяк не можу второпати. — Помовчавши трохи, Севілла, скоса зиркнувши на Арлетту, повів далі: — Лізбета сказала б, що мій творчий порив не збільшився, — він усміхнувся. — Однак я не схвалюю такої негативної точки зору. Й потім, що вона в цьому тямить? Бідолаха, вона з тих людей, які все життя запитують себе, до якої статі вони належать. Природа засудила її, і вона носиться зі своєю ідеєю самопожертви. А я думаю, тільки щастя, і ніщо більше, допомагає людині розвиватися. Ніколи не повірю, що в самообдуренні є якась доблесть.

Вони сиділи поряд на валунах, зіпершись на скелю. Севілла обіймав рукою Арлеттині плечі. Їхні обличчя були так близько одне від одного, що й шум морського прибою не перешкоджав їм розмовляти.

— Говорила Меггі тобі щось про Боба? — спитала Арлетта.

— Ти маєш на увазі труднощі щодо призначення дати її весілля, — зітхнув Севілла. — Вже п’ять років я чую це. «Бенефіціант» міняється, й все. Одним з них був і я. Джеймс Дін також.

— Подумати б тільки, — мовила Арлетта, — Меггі так добре знала Джеймса Діна. Це мене завжди дивувало.

Севілла засміявся.

— Торік я мав нагоду проїздити через Денвер. Можу тебе запевнити, що Денвер у Колорадо існує. Карти Сполучених Штатів не брешуть. Є і тітка Агата, я довго розмовляв з нею, є й старий шкіряний фотель. Я бачив його, навіть сидів у ньому. Але на цьому правда й кінчається.

— Не може бути! — крикнула Арлетта.

Севілла похитав головою.

— Солодкий сон, не більше. Бідолаха Меггі, вона страшна проблема, настільки страшна, що ніхто нею не цікавиться, — проблема невродливої дівчини. А невродлива дівчина, виходить, так бажає, як ніхто інший, щоб чоловік узяв її в свої обійми.

Промовчали. Згодом Арлетта сказала:

— Я хотіла розповісти тобі не про її заручини, а про один інцидент. Меггі обіцяла розповісти тобі про нього.

Позавчора, увійшовши до її кабінету під час сніданку, я застала там Боба, який гортав папери. Він зблід, а по хвилі сказав мені, що то Меггі послала його по її ножиці. Зрозуміло, то була неправда. Я негайно все з’ясувала в Меггі.

Севілла насупився.

— Меггі мені нічого не сказала. До речі, вона й не могла б мені нічого нового сказати, — провадив Севілла. — Я розгадав роль Боба ще в неділю 15 травня. Того дня, якщо ти пам’ятаєш, усі ми, за винятком сторожів, полишили лабораторію й пішли на пікнік. Я сказав сторожам, що, коли нас не буде, вони мають прийняти двох «електриків».

— Двох електриків? — перепитала Арлетта.

Севілла кивнув головою.

— Я розумію, це нагадує низькопробний фільм про шпигунство. Такий безглуздий, як про Флінта, або ж такий поганенький, як про Джеймса Бонда. На жаль, люба Арлетто, це правда. Джеймсбондизм стає нашим повсякденним життям. Ці експерти встановили, що всі електропровідники в усіх кімнатах лабораторії дублювалися крихітним, ледь помітним спорядженням, яке записувало наші розмови на магнітофоні, схованому за перегородкою біля ліжка Боба.

— Жахливо! — обурилася Арлетта. — Це набагато серйозніше, ніж я думала.

— Будь певна, — зауважив Севілла, — Боб не російський шпигун. Він щирий американець. І через свій патріотизм погодився стати інформатором для містера Сі.

— Для містера Сі? Але ж «електрики»? — перепитала Арлетта отетерівши.

— Назвемо їх «голубими», а друзів містера Сі — «зеленими», — мовив Севілла. — Я запитую себе, — озирнувшись навколо, говорив він далі, — чи можу довіряти камінню, на якому ми сидимо. Я підозрюю, що невидимі мікрофони стоять усюди.

– І ти смієшся з цього? — спитала Арлетта.

— Далебі, я б збожеволів, якщо б не сприймав це, як фарс. Гаразд, слухай далі. «Голубі» не займали причандалля «зелених», аби й надалі міг виконувати свою роль Боб. Вони приладнали ще таке ж причандалля, дроти від якого йдуть до мого кабінету. А я з свого боку дааю передавати «голубим» те, що Боб передає «зеленим».

— Яке диво! — вигукнула Арлетта. — В мене складається враження, що я живу в божевільному світі.

— Однак усе дуже просто, — озвався Севілла. — За нами наглядають, мов конкуренти, дві служби, що вишпиговують одна одну.

— Безглуздя! — промовила Арлетта. — Навіщо їм оця конкуренція?

Севілла усміхнувся.

— Наскільки я розумію, вічна конкуренція — золоте правило кожного, шпигунства. В країні завжди діє не одна таємна поліція, їх безліч. Іноді навіть всередині кожної поліції є клани, що воюють між собою. Поліції, мов ті гадюки, переплівшись між собою, кусають