Адольфо Біой Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Хто поїде з Несторовим малим? — поцікавився Рей.

— Ми четверо поїдемо разом, — уточнив Данте.

— Це зрозуміло, — прошепотів чи подумав Відаль.

Він востаннє поглянув на самотній дім; неначе вві сні, підійшов до автомобіля й сів, притулившись до шибки, щоб друзі не бачили його непереборного хвилювання, — і раптом, проти своєї волі, промовив дивні слова:

— Із катафалка все здається інакшим.

— А бабці твоїй ковінька, — відповів Данте, який того ранку чув так добре, ніби нарешті придбав слуховий апарат. — Ми ще не в катафалку.

На проспекті Визволителя процесія обминула пам’ятник іспанцям.

— Чорт, я вже такий старий! — вигукнув Аревало. — Розказати, який один із найперших моїх спогадів? Я дивлюся на цей проспект — тоді він ще називався проспектом Альвеара, — як їдуть автомобілі з відкидним верхом та сиреною у формі мідяного змія, чорні таксі з жовтими смугами попід дахом, що нагадують перекинутий кошик. Куди поділися всі ці величні «рено», «іспано-суїзи» та «делоне-бельвілі»?

— Мені казали, що на вулиці Малавія було озеро, — вторуючи йому, ностальгійно підхопив Данте.

— І ще одне перед базилікою Пресвятої Діви Гваделупської, — відповів Аревало.

Надворі й далі теплішало.

— Жахлива спека, — буркнув Відаль, скидаючи пончо.

— Вологість, — пояснив Данте.

— Ви чули про запланований Марш старих? — поцікавився Рей. — Вчасна маніфестація; думаю, буде мати ефект.

— Я тебе прошу, — скривився Аревало. — Ти можеш уявити, що це буде? Дантове пекло. На них визвіриться всеньке місто.

Відаль подумав, що Джимі навмисне покепкував би зі словосполучення «Дантове пекло»; усім цей дотеп давно вже набрид.

— Апокаліптичне видовище, — підтвердив Данте. — Ви все-таки не розумієте. Хіба всі оці жахливі бешкети не знаменують нам кінець світу?

— Кожен старий, — сказав Аревало, — рано чи пізно доходить висновку, що скоро кінець світу. Навіть я сам уже втрачаю терпець…

— Посунься, — буркнув Рей. — І що, ми повинні аплодувати цим недоноскам з їхніми дурощами?

— Принаймні ми, старі, уже втомилися від життя, — озвався Відаль.

— І ти ще казатимеш, наче гонитва за модою у жінок — це не остання крапля? Хіба вона не свідчить про занепад і крах усього? — правив своєї Данте.

Вони їхали проспектом Хуана Б. Хусто, минаючи залізничну станцію «Пасіфіко».

— Старих нема як і захищати, — завважив Аревало. — На їхню користь хіба що сентиментальні доводи: скільки всього зробили вони для нас, у них також є почуття, вони мучаться і так далі. Хто не знає, як лапландці та ескімоси позбуваються стариганів?

— Ти вже це розказував, — нагадав йому Данте.

— Бачите? — астматичним голосом вів далі Аревало. — Ми всі однакові. Ніхто так не нагадує старого, як інший старий: те саме становище, той самий атеросклероз.

— Що? — перепитав Данте. — Коли ти говориш із закритим ротом, я нічого не чую. Дивіться, дивіться! В дитинстві я мешкав у тому кварталі. Тепер наш будинок уже знесли.

Відаль пригадав будинок своїх батьків: патіо, гліцинію та собаку Шпига, трамвай, який ночами тужно скреготів на повороті, а тоді прискорювався й дзеленчав, проминаючи дім.

— А хто не знає, де тут була скотарня? — озвався Аревало. — На вулиці Монтевідео, не доходячи до проспекту Альвеара. А за рогом — стайня.

— Що? — знову перепитав Данте.

— Рею, пам’ятаєш, — запитав Відаль, — як біля твоєї пекарні мешкала столітня бабця?

— Донья Хуана. Коли я почав розширятися, вона ще була жива. Гостинна сеньйора. На її столі ваша креольська кухня мала чим похвалитися. Які пучеро! Які емпанади[23]! Вона й розказала мені все про вашу історію; тоді ще приїздила інфанта Ізабелла, я бачив її в кінному екіпажі. У доньї Хуани були дві онуки: одна бридка, друга гарненька, й обидві ластаті.

— Пілар і Селія, — згадав Відаль. — Гарненька, Селія, померла молодою. Я від неї нетямився.

— Де ті часи, коли ще жінки біля нас упадали? — втрутився Данте.

«Сказати чи не сказати?» — подумав Відаль.

— Вони вже не повернуться, — мовив Рей.

— Дивно було б, якби повернулися, — флегматично завважив Аревало.

— Я й сам не вірю, — зізнався-таки Відаль, — але мене сьогодні домагалися дві жінки. Так-так, мене.

— І що було? — поцікавився Рей.

— Та нічого. Обидві були негарні. «До того ж, — подумав він (але не сказав), — існує Неліда».

— Або, скоріше, просто ти вже застарий, — припустив Данте. — Замолоду ми не переймалися такими дрібницями.

«Це правда», — подумав Відаль.