Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Olga Kryshtanovskaya and Stephen White. ‘Putin’s Militocracy’, Post-Soviet Affairs, vol. 19, no. 4 (October 2003): 289–306. ">[204]. «Єдині, кого слухає Путін, — це військові й розвідники», — вважає міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський[205]. Давні шанувальники Дуґіна з-поміж силовиків забезпечили дедалі більше зростання впливу націоналізму на російське політичне керівництво.

Путінська контрмобілізація під час та після виборів 2012 року інтегрувала «консервативних і націоналістичних інтелектуалів» на кшталт Кургіняна й Дуґіна, об’єднавши «поміркованих патріотів» і «радикальних націоналістів» довкола «консервативних цінностей». Ці ідейні ревнителі російського месіанства й антизахідної ксенофобії після переобрання Путіна дедалі більшою мірою намагалися здобути його прихильність за посередництвом Ізборського клубу[206]. Російська зовнішня політика «підживлювала думки про імперіалістичний характер сучасної Росії», а будівництво імперії та імперська риторика легітимізували й долучили до мейнстриму слов’янофільство та євразійські ідеології[207].

Путін прийшов до влади, коли сили НАТО піддали бомбардуванням Югославію, Косово відокремлювалося від Сербії з тим, аби в майбутньому проголосити незалежність, а Бульдозерна революція в Сербії стала першою з-поміж тих, що отримають назву кольорових, або демократичних революцій. Косово ніколи не було югославською республікою і тому, на відміну від п’ятнадцяти радянських і шести югославських республік, не мало права, згідно з міжнародним законодавством, стати незалежною державою. У 2008 році російські політики та діячі української Партії регіонів посилалися на косовський прецедент для виправдання визнання «незалежності» відторгнених від Грузії Південної Осетії та Абхазії[208].

Російські та частина українських лідерів соціалізувалися під впливом конспірологічних настроїв, тому вони розглядали ці події як один ланцюжок подій. Цей світогляд утвердився під впливом Трояндової та Помаранчевої революцій 2003 й 2004 років, тож у законодавчих органах цих країн залунали заклики (втілені в Росії, але безуспішні в Україні) заборонити гадану підтримку західних розвідок для НУО, масових протестів і спроб зміни режиму. В Росії 2005 року проурядова організація «Наші» започаткувала контрреволюційну кампанію, тавруючи сили, що підтримали Помаранчеву революцію як «фашистів», а себе, відповідно, видаючи за «антифашистський» рух. Партія «Єдина Росія» підписала угоду про співпрацю з Партією регіонів, лідер, якої Янукович вважав, що стати президентом йому завадила влаштована заходом Помаранчева революція. Російські націоналісти та політики з Партії регіонів і Компартії України не вбачали суттєвої різниці між інтервенцією НАТО у Сербії та вторгненням США до Іраку, оскільки в обох випадках ООН не надавала дозволу на ці операції.

Відродження радянської змовницької свідомості супроводжувалося поверненням до антиамериканізму, який відкрито заявив про себе під час українських президентських виборів 2004 року. Російські політтехнологи (скажімо, Гліб Павловський), які провадили виборчу кампанію Януковича, намагалися налякати виборців фактом шлюбу кандидата Ющенка з американкою українського походження і зображали останнього як сатрапа США й радикального націоналіста. В контексті цієї брудної кампанії порівняно легко було звинуватити Захід у підтримці «путчу», як називали Помаранчеву революцію її російські та українські противники.

Годі й казати, що Євромайдан у листопаді 2013 — лютому 2014 року також розглядався як керований Заходом путч, що призвів до повалення демократично обраного президента та привів до влади «фашистів». Це і не дивно, адже власний досвід Путіна та Януковича був обмежений світом, де люди виходять на мітинги, коли постає загроза втратити роботу або коли їм платять за це готівкою чи матеріальними благами. Янукович, як відомо, масово залучав «політичних туристів» (тобто оплачуваних учасників мітингів) під час виборів 2004 року та згодом, повернувшись до влади. Тож ані він, ані його покровитель у Кремлі не могли зрозуміти мотивів неоплачуваних активістів громадянського суспільства і всіх тих, хто протестував добровільно.

«РОСІЙСЬКИЙ СВІТ», «НОВОРОСІЯ» І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РФ

Не випадково, що 2007 року, коли Путін виголосив свою агресивну мюнхенську промову, постав фонд «Російський світ» («Русский мир»), покликаний об’єднати й підтримати етнічних росіян і російськомовних громадян, які мешкали за межами Росії[209]. Хоча ця політика найбільш послідовно втілювалася за часів Путіна, її декларували й інші чільні російські політики від моменту розпаду СРСР. Наприклад, міністр закордонних справ Андрєй Козирєв заявив в ООН у вересні 1993 року про «особливу відповідальність» Росії за захист цих осіб. Козирєв на 15 років випередив диспозицію президента Мєдведєва щодо права Росії на «сферу привілейованих інтересів» у Євразії, коли закликав ООН надати Росії першість у майбутній миротворчій діяльності на території колишнього СРСР[210].

Стівен Бланк пише:

«Крім того, Москва субсидує і підтримує велику кількість організацій і рухів на теренах усіх своїх сусідів від Казахстану до Балтії, аби забезпечити постійне кипіння казана довкола проблеми умисної дискримінації цієї меншини — російських громад і російської діаспори. Хоча ця тактика найжорстокіше проявилася в