Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

молився Гіпполіт.

На другий день Антестерій, коли Гіпполіт, як щодня, на світанку приніс вінок Артеміді, перед ним стала Федра. В руці тримала яблуко, — яке подала йому.

— Гіпполіте… —

………..

— Чи знаєш, що сьогодні Потнія єднається зі своїм божественним сином, щоб могло проклюнутись зерно?

……….

— Чи знаєш?.. Гіпполіте…

Дивився на неї. Можливо, вперше дивився просто в її очі, але бачив у них лише власне віддзеркалення. Чим довше дивився, тим більше збурення його охоплювало, аж доки не поглинуло повністю, перетворившись на дику лють. Підняв руку. Думала, що він її ударить, але він лише вибив з її простягненої руки яблуко — символ життя.

— Ненавиджу тебе, нікчемна розпусна істото! — кинув їй в обличчя слова. — Бракує літер алфавіту, бракує гілки дерева, щоб назвати тебе належним іменем. Зневажаю тебе, зневажаю вас усіх — хотів би мати право топтати тебе, топтати вічно, затоптати на смерть.

Але Федра не дослухала вже його останніх слів, бо заткнула вуха пальцями і наче це вона, не він, збожеволіла, вибігла з дворища святині, де мирт ріс зелений, — і помчала до палацу.

Коли звечоріло, страшна звістка оббігла Трезен: Федра, цариця Аттики, повісилась на власному поясі у своїй опочивальні.

…Артеміда Повішена. Як під час обрядів урожаю, коли дівчата гойдались, описуючи півкола, все наново — на честь Місяця-Молодика.

Гіпполіт не знав, що трапилось у палаці. Напівпритомний, звелів запрягти коней у колісницю та помчав у напрямку Епідавру до Афін, де хотів чекати повернення батька. Ніколи ще не був він настільки у нестямі, навіть того дня, коли довідався, що Геракл убив його матір. Почувався таким приниженим жагою мачухи, збезчещений її кровозмісною, — так повторював сам собі, — пристрастю, забруднений, — він, обранець Артеміди. Найохочіше позбавив би себе мужності, щоб ніколи, нізащо — жодна жінка не могла спокусити його до кохання. У вухах чув шум, його щоки палали, ненависть і сором розривали серце. Мчав уперед, шмагав віжками венетських коней[68] і змушував до все прудкішого бігу.

Швидше! Швидше!

Коні, здавалося, не торкались копитами землі. Вже проминув Метану, розміщену на маленькому півострові, і наближався до Епідавру, коли западав вечір.

Дорога вела його над самим берегом моря. Це не був зручний гостинець, а вузький шлях, зліва відгороджений скелями. Ніде не було видно ні людини, ні звіра чи птаха — лише примарна колісниця Гіпполіта мчала у блиску місяця. Поволі минала його шалена лють. Наче опір повітря та свіжий морський вітер видули отруйний чад, що в нього сповило його Федрине кохання. Трохи уповільнив біг коней. Раптом йому здалося, що лагідний шум моря змінився глухим ревінням — з боку Саронської затоки здіймалася висока хвиля, почала рости на очах, сягаючи неба, а величезний водяний вал поповз до колісниці, наче бажаючи перепинити їй дорогу. У цю мить Гіпполіт побачив, що хвиля прибирає подобу Білого Бика, і почув, що волосся гороїжиться йому на голові. Коні теж занюхали Мінотавра. Кинулися вбік, туди, де стирчала стрімка скеля. Гіпполіт стягнув віжки, відігнувся назад, напинаючи м’язи і намагаючись утримати ошалілих від страху румаків. Але зусилля його було даремним, коні з усього розмаху вдарили колісницею об скелі, а потім помчали далі, волочачи за собою розтрощений повіз та заплутаного у віжках Гіпполіта, голова якого билася об камінні брили.

Гіпполіта поховали у Трезені, на дворищі святині Артеміди, біля миртового куща, поруч із Федрою.

Тесей наказав насипати над сином високу могилу. З часом Гіпполітові почали поклонятись, а дівчата з Трезену перед заміжжям приносили йому в жертву пасмо волосся, наче хотіли випросити прощення за те, що не дають юнакам наслідувати його.

Пізніше розповідали, що Федра перед тим, як відібрати собі життя, написала листа до Тесея, звинувачуючи пасерба у кровозмісних щодо неї замірах, — і Тесей прокляв сина. Ця легенда виникла в часи, коли ахейці брали реванш за віки, проведені під владою Великої Богині, яку вони остаточно детронізували і, як погрожував Тесей, — віддали під владу Зевса[69].

Тесей виконав дану Федрі обітницю та відбудував Кносс, а ще зміцнив владу Девкаліона. Девкаліон заснував нову династію Астеридів, що по чоловічій лінії виводилась від його предка Астеріона[70]

Крит поступово повертав собі давній блиск та значення.

Але був то не колишній Крит, царство Німфи, а державка — учасниця аттичної федерації.

Після падіння Криту закінчилась епоха Великої Богині.

Ніколи вже потім у басейні Середземного моря не малювали на стінах палаців та на вазах мотивів, що засвідчували б такий глибокий зв’язок із Матір’ю-Землею, її флорою та фауною.

Через три століття після ахейського завоювання Крит, — подібно до мікенських царств, — був розгромлений внаслідок нашестя дорійців, яке називалося також Поверненням Гераклідів. Дорійці володіли новою чудовою зброєю із заліза, виплавленого їхніми побратимами над озером Ван.

Залізо витіснило бронзу, а золото замінило срібло, місячний метал.

Сам Місяць теж утратив своє значення. І хоч далі керував він морськими приливами та відпливами і щомісячними кровотечами жінок, Сонце стало верховним богом нової епохи.

Поява твоя в небокраї очі милує,

О життєдайний Атоне, що даруєш життя!

Починаючи шлях свій в небеснім склепінні на сході,

Ти красою своєю виповнюєш землю усю.

(Гімн до Атона[71])

…Анхесенатон