Лола Астра - Безмірна залежність

з розуму. Але я не могла дозволити собі зайвого в присутності мами, і мені довелося швидко побажати Іллі на добраніч.

«Добраніч, кохана. Люблю тебе так, як нікого ніколи не любив. Ти найпрекрасніша дівчина у всьому всесвіті. Солодких снів, мила. Цілую тебе тисячу разів».

Безперечно, саме в цьому повідомленні я повністю впізнала Іллю, з яким попрощалася в кінці червня, коли він поїхав до Риму. Він остаточно повернувся. На душі було так спокійно, що навіть не було потреби в постійних зізнаннях в любові, досить було просто знати, що ми є одне в одного.

«Вчора ми з Іллею тепло поговорили, я не думала про те, що він мені чогось не додає, і все було просто чудово. Сьогодні і завтра я не буду йому писати, я дарую йому свободу, я довіряю йому. Наше кохання не стане слабшим від того, що ми з ним будемо одне від одного відпочивати. Головне — довіряти і знати, що скоро ми будемо разом. Люблю Іллю. Чекаю з нетерпінням зустрічі.

24.07.2017, 12:49»

Наступного ранку я прокинулася щасливою і заспокоєною, впевненою в завтрашньому дні. Ми з мамою прекрасно відпочивали, я відчувала, як мій фізичний стан поліпшується. Нарешті трохи набрала вагу, тому що за останні півтора місяці сильно схудла, переживши сильніший стрес, ніж після розлучення з чоловіком. До речі, тепер з колишнім чоловіком у мене були нормальні, дружні відносини, шкода, що ми не спілкувалися так раніше. Але тепер це вже не мало значення.

Загалом, настрій у мене був чудовий, доки після обіду тітка не надіслала мені посилання на одну статтю про психологічне насильство. Я знала, навіщо вона це зробила: моя тітка дуже мудра і добре розбирається в людях. Ще тоді, коли Ілля зник перший раз в червні і мені написала Олена, вона сказала, що я не можу залишити цю ситуацію без уваги. Події в Римі остаточно відвернули її від Іллі, особливо той факт, що він так і не вийшов на зв'язок, доки я знову не написала йому першою. А ще її чомусь дуже образило, що він не привітав мене з днем народження, хоча для мене це було не так вже й важливо.

У будь-якому випадку, стаття справила враження, і мій настрій знову зіпсувся. Я раптом згадала, яким холодним і жорстоким був Ілля на початку липня. Така поведінка свідчила про одне — він мене не кохає. Але чому ж тоді він пише про любов тепер? Ні, це було непорозумінням. Ми разом пережили стільки прекрасних моментів, він кохає мене… Кохає, але він одинак, йому потрібен час. Проте бажання писати йому що-небудь в цей день у мене зникло.

«Тітка знову повернула мене до похмурих думок. Надіслала мені посилання на статтю про психологічне насильство як нагадування, що те, що сталося між мною та Іллею — це ненормально. Мене це привело до тями. Потрібно припинити тішити себе ілюзіями, ні на що не сподіватися, нічому не вірити. Але це мої стосунки з Іллею, а не їхні! Я краще його знаю! І я знаю, що у вересні він буде поруч. Моє ж завдання — подарувати йому свободу.

24.07.2017, 13:41»

Ілля вмів створювати незабутні моменти. Він сам мені зателефонував. Шкода, що я була на пляжі і не змогла відповісти. Опинившись в номері і побачивши пропущений виклик, я одразу передзвонила, але Ілля не відповів. Я знала, що він передзвонить, але очікування вивело мене з рівноваги. Вперше за ці п'ять днів у мене зник апетит. За вечерею я практично нічого не їла.

У цей вечір ми з мамою запланували поїздку в місто. Коли ми їхали в трамваї, Ілля зателефонував, але я не відповіла, бо було дуже гамірно, і я все одно нічого не почула б.

«Я в транспорті, тут дуже гамірно, не можу говорити», — написала я йому.

«Мені начхати. Якщо я телефоную, то ти повинна відповідати».

«Я зателефоную тобі, коли повернуся в номер. Це буде близько дев'ятої вечора».

Але Ілля нічого не писав. Коли ми з мамою вийшли з трамвая, я передзвонила йому, але він знову не відповів.

«Злюка», — написала я і спробувала зосередитися на тому, що відбувається навколо, хоча тепер це було складно — я хвилювалася через те, що Ілля на мене образився.

Коли ми їхали назад, я знову зателефонувала йому.

— Кохана! — вигукнув він, відповівши на мій виклик. — Нарешті, я вже зачекався.

— Я ще не звільнилася. Десь через сорок хвилин вже приїду.

— Поспішай, я вже не можу чекати. Скучив. Зараз надішлю фото, аби ти побачила, як сильно я скучив.

– Ілля!

— Усе! Я пішов фотографуватись. А ти — бігом додому! — і він завершив розмову.

Але буквально через п'ять хвилин почав писати мені непристойні повідомлення і висилати свої фото.

«Як тільки приїдеш, ти зробиш десять своїх фотографій і відішлеш мені», — написав він.

Мені це не сподобалось. Після Риму Ілля більше не просив мене це робити. І мені було так набагато комфортніше. До того ж, він повинен був розуміти, що я не вдома зараз, а в санаторії, серед людей.

«Ілля, я ніяк не зможу цього зробити, я живу не одна в номері».

«Мені абсолютно все одно, як ти це зробиш, але без фотографій можеш мені не писати».

Мені подобалося, коли Ілля мною командував, хоча одного разу ми через це вже сварилися (це було ще на початку літа). Тоді я написала йому «Це вже занадто», і він припинив відповідати мені, доки я не запитала прямо, на що він образився.

«Я так радів, що вигадав щось цікаве для нас обох, оригінальне, незвичне. Так старався, а ти як завжди не оцінила», — пояснив тоді він.

З тих пір я намагалася цінувати його вигадки, але сьогодні це був точно перебір. Але