Артур Конан Дойль - Незвіданий світ

Враження від цього було таке неприємне, що я поділився ним із Челленджером, але професор списав усе на мозкове збудження внаслідок пропасниці. Раз-у-раз я притьмом озирався навкруги, певний, що помічу щось, і завжди бачив тільки темну груду віття або врочистий морок листяного склепіння дерев над нашими головами. А втім, упевненість, що хтось злосливий десь тут, зовсім близько, у мене дедалі збільшувалась. Я згадав про курупурі — індіанське чудовисько, лукаве й жорстоке — і ладний був повірити, що то воно лякає зухвальців, які насмілилися відвідати його священну обитель.

Тієї ж ночі (третьої ночі нашого перебування в Країні Мепл-Вайта) ми пережили такий страх, який назавжди закарбувався в нашій пам’яті. Ми всі спали коло вогнища, що вже погасало, коли нас розбудили, або точніше — висмикнули з дрімоти, жахливі зойки та крики. Таких звуків мені ще ніколи не доводилося чути. Не знаю жодного звуку, з яким можна було би порівняти оглушливий лемент, що виходив із місця на відстані кількасот ярдів від нашого табору. Він різав вуха, наче свистіння паротяга. Втім, свисток паротяга видає чистий і рівний високий звук, а цей крик був значно нижчий і сповнений жаху й страшенних мук. Ми затулили вуха, аби не чути його. Я вкрився холодним потом, і серце стиснулося від жалю. В цьому страшному передсмертному крику наче поєдналися всі страждання життя й усі душевні муки. І цьому пронизливому лементу недоладно вторував переривчастий низький регіт, що виходив, вочевидь, із чиїхось потужних грудей і виявляв задоволення та радість. Страховинний дует тривав три-чотири хвилини і розбудив усе птаство, що спало серед листя на деревах. Раптом усе стихло так само несподівано, як і почалося. Перелякані, ми довгий час сиділи мовчки. Потім лорд Джон кинув у вогнище оберемок хмизу, й червоне полум’я осяяло збуджені обличчя моїх товаришів і замигтіло між суччям над нашими головами.

— Що воно таке? — прошепотів я.

— Довідаємося завтра вранці, — відповів лорд Джон. — В усякому разі, це було зовсім близько від нас. Не далі, як на галявині.

— Нам пощастило бути слухачами передісторичної трагедії, що відбулася серед очерету якогось юрського болота, де більше чудовисько знищило менше, — сказав Челленджер, і я ніколи не чув, щоб голос його звучав настільки урочисто. — Людина, безперечно, виграла, з’явившись на світ не за ранніх періодів творіння. За перших часів життя на землі існували такі страховиська, що їх вона не подолала б ні зброєю, ні своєю мужністю. Як можна протиставити пращу, ломаку чи стрілу такій силі, як, скажімо, та, що загинула сьогодні вночі? Та й сучасна рушниця була б ні до чого проти цієї потвори.

— Я охоче випробував би мою маленьку приятельку, — промовив лорд Джон, голублячи свою рушницю.

— Тихо! — засичав Самерлі й підніс угору руку. — Я чую щось.

У темряві глупої ночі гупали важкі розмірені кроки. То була хода якоїсь тварини, що обережно ставила свої м’які ноги на землю. Вона повільно обійшла круг нашого табору й спинилася коло входу. Чути було її низьке, свистюче дихання. Тільки мізерна загорожа відділяла нас від цієї нічної примари. Всі ми схопилися за свої рушниці, а лорд Джон, видравши невеличкий кущ, влаштував щось на кшталт стрільниці в стіні.

— Я, здається, бачу його, — шепнув він.

Я нахилився й поверх його плеча глянув у відтулину. Так, бачив і я. На темному стовбурі дерева виплямовувалася ще темніша тінь — чорний, невиразний обрис, повний дикої сили й загрози. Істота на зріст була не вища за коня, але, судячи за грузністю контурів, мала надзвичайну потужність. Її дихання, глибоке й рівномірне, як у машини, свідчило про велетенську міць організму. Одного разу, коли вона ворухнулася, мені здалося, що я побачив полиск двох хижих зеленуватих очей. До нас долинало якесь лопотіння, так ніби тварина поволі посувалася вперед.

— Я думаю, вона зараз стрибатиме, — сказав я, зводячи курок.

— Не стріляйте, не стріляйте! — пошепки застеріг лорд Джон. — У такій тиші постріл рушниці чути буде за кілька миль. Нехай уже це залишиться наостанок.

— Якщо вона переплигне через загорожу, ми пропали, — промовив Самерлі з нервовим сміхом.

— Ні, вона не повинна перескакувати, — скрикнув лорд Джон. — Не стріляйте тільки до останнього моменту. Може, мені пощастить зробити їй якусь неприємність. У будь-якому разі спробуємо.

То був найвідважніший вчинок з усіх, що я будь-коли бачив. Рокстон підійшов до багаття, витягнув звідти палаючу гілку і в одну мить вислизнув через велику щілину в загорожі. Звір із жахливим гарчанням сунув просто на нього. Лорд Джон, анітрохи не вагаючись, побіг йому назустріч і ткнув вогненну гілку в морду страховиська. На одну мить перед моїми очима майнула огидна, схожа на величезну жабу фігура з бородавчастою, як у хворих на лепру, шкірою і з роззявленою, закаляною свіжою кров’ю пащею. Ще мить — почувся хруск, і наш жахливий гість зник.

— Я так і думав, що він не встоїть проти вогню, — засміявся лорд Джон, повернувшись до нас і кинувши свою гілку в багаття.

— Ви не мали права ризикувати своїм життям і наражатися на таку небезпеку, — дорікали ми.

— Нічого іншого не залишалося. Якби він прослизнув до нас, ми могли б перестріляти один одного, намагаючись улучити в нього. Знову ж таки, стріляли б ми крізь щілину і не вбили б, а лише поранили тварину, і вона неминуче кинулась би на нас. Зрештою, я вважаю, що ми щасливо здихалися її, відбувшись самим переляком. Та хто ж він такий, той звір?

Наші вчені мужі перезирнулися з деяким замішанням.

— Я особисто не міг би з певністю визначити, до якого класу він належить, — сказав Самерлі, запалюючи свою люльку від жаринки з вогнища.

— Це доводить, що ви ставитеся до цієї серйозної справи з обережністю, яка личить науковому робітникові, — велично схвалив його Челленджер.