Іван Іванович Білик - Дикі білі коні (скорочений варіант)

свистом наздоганяло персів. Ті спробували перешикуватися, та запасні коні не давали їм. Почулися збуджені вигуки, й вировисько кинулося далі, так і не встигши розгорнутись. Вої Боримисла випустили по стрілі й знову закинули руки в тули на спинах. Перси теж одстрілювались, але задки, навмання, майже не дошкуляючи, а сіверяни на своїх швидких і добре годованих конях дедалі дужче й дужче захоплювали їх лівим і правим крилом. Під копитами вже майнуло кілька сотень убитих і збитих, але ніхто не спинявся, бо сьогоднішня січа була за виграшку проти кривавої вчорашньої, й севери аж звіріли від жадоби помсти.

Боримисла випередили, бо він сидів на чужому коні, та се вже не мало вирішального значення. Жупан власними стрілами збив двох персів і тепер гнав за найпрудкішими воями. Перси падали й падали, й коні дочавлювали їх, і коні перські теж падали, осідлані й вільні, а багато гнідих, буланих, вороних та білих скакунів гасало хтозна й де в чорному степу, збувшись верхівців. Боримисл спробував оглянутися, чи багато трупу нападало за ними, та чорна пилюка стояла хмарою, ще густіша, ніж попереду, й розгледіти нічого не вдалось.

Персів гнали, поки сонце схилилося до заходу. Боримисл не відразу й уторопав, що сталось і чому натомленим легеням полегшало. Та коли по виду його цвьохнула гнучка лозина, він раптом збагнув: чорне спалене поле кінчилося й вони гнали потомлених коней спраглим від спеки, але живим незайманим степом. Перси падали й падали, мелькаючи під копитами, й жупанів кінь раз по раз перетинавсь об убитих і поранених, і галасу вже теж не було, кричали тільки вражені стрілами люди та тварини, а виснажені переслідуванням сіверяни стріляли мовчки й розважливо, й тільки зблизька, щадячи спорожнілі тули, які вже зовсім легко стрибали за спинами.

Потім Боримислового коня понесло ліворуч, бо перси теж звернули в той бік, і жупан був майже певен, що не річка й не стрімкий бескид перетнув їм дорогу Він вихопився на невисоку могилу й праворуч од себе побачив інший похід, який ішов навперейми втікачам. То були вої темного болярина Волода, вершники ж Боримисла накривали персів широко розпростаним лівим крилом, і перси закрутилися й стали.

Стріл уже майже ні в кого не було, та на такій короткій відстані вони навряд чи й згодилися б, і севери дістали з піхов мечі. Передні зчепилися, й вечірній степ одлунив дзенькотом заліза. Та не встигло з обох боків упасти й по десятку воїв, як ззаду персів накрила ціла хмара стріл. Володові ратники безборонно валили шерегу за шерегою навіть не встрявши до січі, й коли серед громаддя трупів лишилося дві-три сотні живих перси позіскакували додолу й заходились падати ниць. Вони простягали руки, волаючи, й розпашілі воїни з Боримислової половини підходили, брали їх за довгі бороди й довге волосся й стомлено тяли мечами, не звертаючи уваги на дикі стріли, що сичали, пущені з боку Волода.

Боримисл підійшов ближче й хрипким голосом вигукнув:

— Годі! Се полон.

Потомлені до півсмерти люди, які вже й убивали тільки тому, що звикли робити за довгого літнього дня, відійшли й посідали оддалік. Серед полонених знайшли тисяцького й трьох соцьких начільників, і Боримисл повелів охороняти їх якнайпильніш. Решту зігнали докупи й оточили, поздиравши з них усе, що мало якусь вартість або могло правити оружжям.

На мить у голові жупана майнуло, що ся перемога далася їм дуже дешево, й кумирам буде чим оддячити. Та наступної хвилі сі думки притлумились іншими, й Боримисл поправував украй стомленого коня просто через убитих і поранених персів туди, де мав бути темник Волод. Попереду в них лежало мертве поле завдовжки в день, а далі ще один перегін, який уранці лишався зеленим, а тепер, певно, теж докурюється й дотліває.

Він знайшов темника сіверян Волода й сказав йому:

— Хай виловлять усіх їхніх коней. Маємо завтра подолати два денних переходи.

Там була його рать, і його, й не зовсім його, й вона чекала. Боримисл умочив пальці в червону ворожу кров, і рука стала міцнішою. Тепер усі думки линули на всхід сонця; про інше ж він намагався не думати, хоча з вибалку, до якого зігнали бранців солодко тягло гіркуватим чадом потолочених конопель. Звідки вони тут узялися, здичавілі й миршаві коноплі, в сьому дикому, ніколи не ораному степу?..

Розділ 14

Тоді теж до запаморочення в голові пахло коноплями. Той добрий ядучий дух матірки врятував і його, й Оленку від жовтих ікол пса, а напевно, й од ножа позвірілого в сліпих ревнощах берестовецького хлопака Видоти, й Боримисл подякував усім небесним і земним кумирам за щасливе збавлення. Й паморочливий чад присохлих конопель здався йому пахощами нев'ядних квітів іраю, куди восени відлітають птахи та душі померлих.

І не тільки за збаву від наглої смерти полюбив Боримисл той пахощ, а й тому, що поряд із ним усі ті щасливі дні була невіродайно красна діва. Оленка не кидала його й на годину, лише вдосвіта бігала до пасіки й вертала назад.

— Осе дідо Годій дали, — казала вона, витягаючи з-за пазухи шматки золотавого стільника в лопушинні, кілька яблук та чималий окраєць смачного й духмяного, як мед і яблука, черствого сірого хліба.

Він жадібно тяг ті дари разом з Оленкою до себе в продухвину між конопель та сухого листя, й усе пропадало, й нікого більше на світі не було, ні єгипетського полону, ні псів, ні ран, ні далекої Іскорості, до якої він ішов півроку, й дівка розкривалася й розквітала перед ним, мов пуп'янок перед сонцем. А тоді вони лежали, щасливі й помлілі, й дівка казала:

— Аж у голові паморочиться від сії матірки!

Й він щиро вірив, що то від матірки, й простягав руку до почорнілого сипкого листя й розтирав у долоні, а дівка зводилась на лікоть і, притрушена срібним порохом сутінок, довго дивилась йому в вічі.