Санфіров - Рута

— побачивши перед собою дівчину замість камери, він опустив руку. — Просто я не хочу, щоб мене знімали.

Спокій у його голосі зовсім не відповідав ситуації, Рута трохи розгубилася і рефлекторно поправила волосся, що вибилося з-під шапки.

— У вас в Росії, — почала вона.

— Я не з Росії. Я з України,— виправив хлопець.

13

Андрій розглядав свій телефон, немовби вперше побачив. І справа полягала не у тріщинах, які вкрили екран щільною сіткою, а в голосі, який лунав ізсередини.

Ні, цього не може бути.

Навкруги вирував Майдан, полум’я викидало в небо гострі язики плазми, а Андрій все намагався усвідомити те, що почув. Зі стану задумливості його вивів доторк руки. Поруч стояв Борис, що невідь-як розшукав друга.

— Як ти? — стурбовано запитав він, зазираючи в обличчя.

— Та наче нічого, — Андрій звів брови. — Тільки в голові якась каша.

— Не дивно після гранати. Може, тебе в медпункт?

Андрій заперечливо помотав головою.

— Та ні, не настільки. Я працювати можу, тільки от в часі заблукав. Здається, що я у Вільнюсі в дев’яносто першому.

— Буває, — Борис поплескав його по спині. — Якщо можеш працювати, ходім. Комусь камінням кидатися, а нам дрова шукати. Як казали у таких випадках римляни, суум квікве, тобто кожному своє.

— Воістину суум квікве, — відгукнувся Андрій.

І Борис із явним полегшенням засміявся.

— О! Так уже краще!

Не дарма офіцер через гучномовець попереджав про застосування сили. Штурм Майдану почався рівно о восьмій — військові полюбляють точність. Атака розгорнулася на Хрещатику з боку захопленої ментами Європейської. Раптово з вечірньої пітьми вирвався і щодуху помчав на вцілілу східну барикаду бронетранспортер, чавлячи своїми великими колесами залишки мирної агітації, що валялися на асфальті. Але захисники виявилися готовими до сюрпризів — не встигла броньована потвора наблизитися до барикади, як у неї полетіли пляшки із запальною сумішшю. Їх було багато — одні розбивалися об броню, інші падали на асфальт і спалахували, утворюючи за бойовою машиною вогняний кільватер. Невідомо, на що розраховували «беркутівці», але багатотонний бронетранспортер не зміг протаранити гору з піддонів, колод та мішків, яка височіла на кілька метрів, і зупинився, перетворившись на чудову мішень, яку одразу взяли під обстріл революціонери. Спіймавши полум’яного облизня, бетеер почав повільно відповзати, коли правіше від нього зі звірячим гарчанням вилетів другий. Цей так само зустріли щільним вогнем, і на якусь мить здалося, що він перетворився на вогняну кулю.

— Ура! — почулося з барикад, певно, люди й самі не чекали такого ефекту.

— Так йому!

— Тікає!

Другий бронетранспортер і справді почав давати задньої. Проте бойова машина, створена для сучасного бою, могла витримати й не таке випробування. Тим часом перший уже відкотився назад, де міліціонери взялися обливати його піною з вогнегасників.

Невідь-звідки біля барикади виникла тентована вантажівка, на якій кілька відчайдухів у формі намагалися піти у прорив, але вантажівка в порівнянні з бетеером — легка здобич, тому вистачило буквально пари пляшок, щоб перетворити її тент на смолоскип.

Перший успіх надихнув захисників, тому коли у наступній атаці один із бетеерів спробував протаранити слабке місце на тротуарі під будинком Укоопспілки, на нього накинулися, наче зграя шершнів. Набрана на асфальті швидкість дозволила машині заїхати на край барикади, але чи то водій не впорався із коробкою передач, а чи то техніка не витримала форсованого режиму — раптом двигун заглох і бетеер завмер, задерши вгору носа. І тут уже особливих запрошень не потрібно було — за мить вогняні кульки пляшок полетіли до нього, перетворюючись на єдину стіну вогню. Бойова машина палала на Хрещатику, і люди кричали від захвату, навіть не усвідомлюючи всього сюрреалізму цієї картини.

З вікон Будинку профспілок на іншому боці вулиці теж летіли пляшки, утворюючи під ногами «беркутів» вогняні озера, в яких їхній одяг загорявся, тому погасивши кількох товаришів, решта втратила ентузіазм.

З боку захисників, неначе на відзначення цієї невеличкої перемоги, у бік Європейської полетіли ракети феєрверків, що їх на Майдані використовували замість вогнепальної зброї.

Саме після цього запалала барикада з боку стелли Незалежності. Спецпризначенці взяли на озброєння тактику захисників і закидали намети пляшками із бензином. У цьому вогні й загинув комп’ютерний намет разом із технікою.

Швидше за все, підпалюючи барикаду, менти хотіли посіяти паніку, тому що навіть новини каналу «1+1» одночасно повідомили, що люди тікають з Майдану. Але дзуськи. Українці — нація завзятих, і вони лишилися за стіною вогню, що захищала їх тепер від атаки.

З вогнем у Майдану були свої стосунки. Недарма одним з найважливіших видів зброї на ньому стали автомобільні шини. Їх привозили на барикади сотнями й тисячами, щоб запалити у критичні моменти, і, незалежно від місця знаходження, жодного разу — без перебільшення жодного — вітер не гнав дим на захисників. Чорні смердючі хмари від горілої гуми, піднявшись над вогнем, одразу направлялися у бік «беркутів». Ну просто так, ніби Господь Бог, чи його синоптична служба підігрували революції. Протигази захищали легені міліціонерів, але не нервові клітини суперменів-спецпризначенців, звиклих бути козирями у житті, а нині змушених рятуватися від цивільних, непідготовлених, беззбройних шпаків. Це б’є по самолюбству сильніше, ніж бруківка об залізний щит.

От і зараз вийшло так, що вогонь, розпалений нападниками, зупинив їхнє власне просування вперед, ставши справжнім бар’єром. Оцінивши ситуацію, керівництво міліції прислало на Банкову водомет, який потужним струменем почав прорубувати прохід у вогні. Але захисники теж не сиділи склавши руки. Тут-таки в його бік полетіли пляшки з бензином, і хоч машина була захищена залізними аркушами, це заважало водію націлювати струмінь. Та й зрештою він не зобов’язаний ризикувати життям, захищаючи чинного президента. Згодом після чийогось влучного кидка водомет завмер на місці, так і не завдавши суттєвої шкоди багаттю.

Таким чином вогонь перетворився на головного захисника Майдану.

— Нам потрібні дрова! Нам потрібні шини! Усе, що горить! Вогонь — наш порятунок! — горлав у мікрофон Нищук, і сотні людей дублювали його заклик у соцмережах.

І буквально за пів години від Бессарабки, з протилежного кінця Хрещатика, потяглися одна за одною машини. Вони зупинялися біля задньої, зовсім невеличкої барикади і вивантажували на асфальт шини — з шиномонтажів, гаражів, із вулиць, де вони служили клумбами, з дитячих Майданчиків, де виконували роль атракціонів.

Туди ж, до задньої барикади, з іншого боку поспішали люди, які дякували водіям, забирали привезене та несли його у бік палаючих барикад. Неначе мурахи.