Олег Коцарев - Люди в гніздах

— Ага, тридцять. Ля, шо в мене є.

Володя видобув зі свого безнадійного піджака чекушку.

— Тсс, сховай! — Віктор озирнувся. — А тепер давай!

І діди почали потихеньку сьорбати прозорий сльозливий напій. На закуску у Володі було трохи черешень.

— А я вчора гроші спалив.

— Багато?

— Немало.

— Чого?

— Не знаю. Так.

Якоїсь миті Володя замислився, надумав, потім забув, що саме він надумав, але з цих роздумів його вивело зітхання Віктора та його безапеляційна заява.

— От і літа нема вже!

— Вітю, як нема? Червень же тільки чи той другий, липень, — відповів Володя і допив останню краплю. Опустивши спорожнілу чекушку вниз і випустивши її з руки, він побачив на собі скептичну посмішку Віктора. Озирнувся та виявив, що літа й справді нема. Бо ж приятель його сидів у теплому кашкеті та завеликій теплій куртці, на деревах уже не було листя, зілля валялося жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт, а земля плямкала чорною манною кашею. Скидалося на те, що навколо — відносно теплий початок грудня чи кінець листопада.

— Оце я так заседівся? — здивувався Володя. — Тоді мені пора.

— Давай, — спокійно відповів Віктор.

Володя вибрався з садка і за якийсь відносно короткий час уже чимось гримів у власному дворі. Віктор придивився. Виявилося, що сусід важко і з боями, але пристосував до своєї хати драбину та поліз на неї. Кілька разів мало не впав. Тоді вже зовсім дивом додряпався до гребеня даху, всівся на ньому півнем і щасливо засміявся. Підняв руки й ловив тепле зимове повітря, не зважаючи на паніку серед рідних унизу. Над ним вільною трасою поспішали хмари.

Поки готувалася рятувальна операція, Віктор замислився. Двором проїхала машина. За машиною на велосипедах проїхали в бік заводу давно покійні Вікторові батьки.

— Точно! Мені ж на заводську конюшню треба!

Він звівся та з легким нервовим поспіхом пішов так само на завод. Повз чорні від вологи двері сараїв і паркани, безповоротно віддаляючись від дому, відсікаючи все, крім напрямку: вперед, у бік будівлі зі старовинними дерев’яними балками, де вже можна буде відпочити, а поки — ще буквально кілька зусиль…

 Латвія, м. Вентспілс

[2015 р.]

На набережній міста Вентспілса розкручувався шторм. Балтійське море не било латвійський берег, а шурувало ним, мов двірники — лобовим склом автомобіля. Хвилі час від часу підстрибували серед каміння, що оточувало мол. Табличка кількома мовами попереджала про смертельну небезпеку перебування на молі у шторм. Це зовсім не хвилювало рибалок із їхніми вудками — застиглими струменями чорної сечі. Це не напружувало кількох людей, які швидко знімали все більші хвилі на телефони й відразу ж виставляли знімки в інтернет. Я теж намагався так зробити, але хвилі тікали з кадру. Особливий ажіотаж викликали кілька кораблів, що товклися на вході в гавань. А коли вони відпливли, всі почали збиратися геть із молу, бо наростав дощ, помножений на вітер.

Я відв’язував від поруччя велосипед. Сідло вже встигло намокнути. На маячку було щось написано латиською мовою про тридцяті роки. У гавані абсолютно гладенькою поверхнею води (наче тут зовсім поряд, у відкритому морі, й не було ніякісінького шторму) проповзав велетенський синій корабель «Шотландський вікінг». Я перекинув праву ногу через велосипед і поставив її на педаль. Якнайглибше сховався в капюшон. Натиснув на педаль, спіймав іще одну педаль другою ногою і рушив через старі й молоденькі калюжі. Вдарив такий порив вітру, що я припинив крутити, але швидкість велосипеда і не думала зменшуватися, я стрімко рухався далі легким кораблем під вітрилом чорної куртки, минув одну з незчисленних у місті скульптур бика (цього разу він у помаранчевій шапочці), вихлясто оминув дюни, що окупували частину молу, розбризкав іще кілька калюж і вилетів на берег — на вулицю, порожню, як і всі інші вулиці благословенно порожнього міста Вентспілс. Вітер часто скидав капюшон, і мене щораз умивало дощем.

Проїхав парк, довгі дерев’яні будиночки з пічним опаленням, про яке свідчив запах і димки з коминів, проїхав кам’яні кількаповерхівки, присадкуватий замок, більше схожий на невеличкий провінційний університет, потім іде сусідня вулиця, кінотеатр, кілька магазинів, — хто це ще такий дивиться з-під двогорбого капелюха на вітрину книгарні попри дощ? — пошта, поворот на вулицю Аннас — і ось нарешті моя хвірточка. Фиршка — не втомлююсь я згадувати діалект.

У кімнаті прохолодно, але значно краще, ніж на вулиці. Десь шумить чайка, яку п’ять років тому тут малювала Юля. Вітер тужиться, намагаючись відчинити вікно. Вішаю мокру куртку на стілець і обертаю до батареї. Підходжу до другого вікна й визираю на площу. Там вітер російським окупантом здер із флагштока латвійський прапор — білу струнку річку між масивних червоних берегів. Піднімаю очі й уперше за півтора тижні зауважую, що на дзвіниці лютеранського собору, на її годиннику — немає хвилинної стрілки. Гм, великий брат розібраного годинника з мого дитинства. Нічого не скажеш, зручно, щоб запізнитись, і ще зручніше, щоб не зустрітися. А ще на вежі немає хреста, немовби хтось вийняв з годинника ключа. Та самотня годинна стрілка не зупиняється, таємно посуваючи себе слідом за невидимою мішенню, і коли я прокинуся, таки настане ранок, а хтось навіть знову підніме на флагшток прапор з білою річкою і червоними берегами…

…Так би й закінчилася ця історія в блаженному сні під акомпанемент дощу і чайки. Але з майже повного забуття мене вийняв стукіт у двері. Я поступово більш-менш прийшов до тями, підвівся та почовгав з’ясовувати, що трапилося. Відчинив двері. У коридорі стояла жінка, котра вирішувала господарські питання в цьому будинку для письменників, де я мешкав уже другий тиждень. За допомогою уламків російської мови та кількох латиських слів вдалося встановити, що внизу, у вітальні, на мене вже зачекалися гості, з якими в мене чомусь було домовлено про спільну вечерю. У такий час?