Юрій Павлович Винничук - Ги-ги-и

Нє, стоп. Про надої не надо. Пиши: «Єйо моральний облік, — читала вона з газети, — примєр для подражанія нашого колєктіва. Равняясь на… е-е… Розу, ми увєренно ідьом к построєнію нового общества во всьом мірє і за єго прєдєламі…»

Але тут вона заридала і крізь сльози вимовила:

— Ні… ні… не треба… Це вже не поможе… Вона плакала і била кулаками подушку. Нарешті вона встала з ліжка і прогриміла:

— Падлюка! Хто він такий? Я всю жизнь прожила з ним, як жопа в трусах: ні свєту, ні воздуху!

Велетенська, розпашіла гнівом Роза стояла наді мною у всій своїй красі. Ходором ходили її груди, а за ними стежили мої зачудовані очі. Я подумав, що якби котра цицька ненароком урвалася й гепнула мені на голову, то я б і не кавкнув. Про всяк випадок відступив на крок.

— Ніхто не шкодує бідну Розу! Всі думають, що Роза мільйонер. А Роза не має навіть трусів! Ти бачиш? Разві на мені є труси? На мені нема нічого. Можеш торкнутися, коли не віриш.

І ось вона, мабуть, в екстазі гніву схопила мене за руку й провела нею по животі. Це було так несподівано, що мною аж пересмикнуло. Та Роза це витлумачила по-своєму і вмить обняла мене й міцно пригорнула до себе.

— Ох ти ж, моя дєточка! Тобі жалко Розу, правда? Тобі дуже жалко тьотю Розу?

Але я нічого не міг відповісти, бо обличчя моє знаходилося в Рози якраз межи ногами, і її кудлате волосся лізло в ніс і в рот. Я міцно зціпив губи і намагався не дихати, щоб не зомліти віл гострих запахів, що били фонтаном з її живота.

Роза гладила мою голівку і лопотіла:

— Пожалій, пожалій тьотю Розу.

З великим зусиллям мені вдалося вислизнути з її обіймів, і я ковтнув повітря. Ще трохи, і я б знепритомнів. У голові гуділо, все обличчя змокріло від поту.

Роза згребла зі столу кілька цукерок і тицьнула мені. Цукорки були липкі, розлізлі й смерділи тютюном.

— А-а-а! — прогуркотіла Роза і погрозила обома кулаками комусь невидимому на засидженій мухами стелі.

Та ось її погляд упав на мене, а я, злякавшись, що вона знову хоче мене пригорнути, сіпнувся.

— Ні-ні, не бійся. Роза хоче тобі показати… — на очах її проступили сльози, а повні бліді губи затремтіли… — хоче показати свою тайну. Але це дуже велика тайна! Це дуже велика тайна! Те, що ти побачиш, не бачив ніхто!

Вона завела мене в сіни і зупинилася перед темними дверима з великим замком.

— Що ви знаєте про Розу? Ви нічого не знаєте про Розу. Ви думаєте, що Роза проститутка? Ні. Роза просто хора жінка. У Рози спухають ноги…

Раптом, мовби згадавши, що перед нею дитина, лагідно крізь сльози всміхнулася. Замок роздратовано заскреготів і глухо впав на підлогу.

Роза штовхнула мене в плечі, і я опинився в суцільній темряві, налякане серце билось так лунко, що я мусив зловити її за руку. Але в цю мить рятівне світло спалахнуло мені в очах і вибухнуло не в комірці, не в якомусь захаращеному закутку, а в просторій кімнаті, стіни якої ущерть завішані картинами.

В першу хвилину я не міг отямитися. Такої кількості картин ще не доводилося бачити. Спочатку це мене змусило крутитися на всі боки, доки нарешті я не спинив свого погляду на якійсь одній картині й від неї продовжив обзирання всіх інших.

Специфічність Розиної колекції полягала в тому, що на картинах були зображені поспіль голі жінки. Але й це означення буде неповним, бо тут красувалися самі товстулі. Більшість із них, очевидно, малювалися якраз на Розине замовлення. Всі ці дорідні тілеса просто таки пузирилися і мало не вивалювалися з розцяцькованих рамок.

Гола Роза пропливала вздовж стіни, наче менструальний білий лебідь, і голосно декламувала імена митців, але замість милуватися усім цим специфічним гаремом, я не зводив очей з Розиної задниці.

Уявіть собі велетенський, білий і з рожевими переливами пудинг, який, коли ви його несете, нервово подригує, наче навмисне залицяється до вашого язика. Досконала його форма, незважаючи на буйні розміри, роз'ятрює увагу. Оці ідеально круглі півкулі, що при кожному кроці розходяться і сходяться, наче міфічні Сцілла й Харибда, на мить засвічуючи чорну щілину — вони грають, наче морські хвилі, і манять до себе ваше маленьке дитяче серце, як манять до себе дивні південні хащі, до яких ви мандруєте в снах і мріях. І тут вас охоплює передчуття мандрівки, нестримне й окрилююче… Здається, що тільки стрибни — і пірнеш в цього пудинга, як пиріг у сметану, а там уже пливи й пливи до незвіданих берегів і тільки стережись, аби не затягло тебе до чорної щілини і не розчавило на смерть.

Невідомо, що б я вчинив, леліючи себе на хвилях уяви, якби бісова Роза раптом не зруйнувала всю оцю романтику. В якийсь мент оцей дивовижний пудинг надувся і гахнув таким добірним розрядом картечі, що я ледве втримався на ногах, а люстра вгорі тонко задзвеніла.

Роза нажахано скрикнула і почала себе обмацувати. Вона чекала троянд. Вона чекала повних жмень рожевих пелюсток і п'янкого трояндового запаху. А натомість довкола розлився запах зовсім інший і далеко не такий п'янливий.

Це витверезило й мене, бо враз я побачив уже перед собою не білого лебедя, я побачив звичайну товстелезну задницю, а з чорної щілини стирчало волосся.

Пучок волосся, мокрий від поту, стрибав щокроку то вниз, то вгору і виглядав межи двох півкуль на невеличкий діловий хвостик.

Який мене біс укусив, я й досі не знаю. Але пам'ятаю добре, з якою зловтішною насолодою, так, наче виривав шпичку із власного серця, схопив я той пучечок волосся і з усієї роз'ятреної сили шарпнув.

Роза в перші секунди заклякла, мовби її заціпило і, вже коли я був за порогом, розлігся такий відчайдушний вереск, що, здавалося, вирвано в неї було не кільканадцять нещасних волосин, а цілу ногу.

Тим часом я вилетів кулею з хати і відсапався уже в себе в саду, куди сховався про всяк випадок.

Коли я заспокоївся і подумав, що, мабуть, пора щось перекусити, то зауважив, що й досі тримаю в руці чорне волосся. Мені раптом стало смішно і я розреготався, крутячи тим пучечком перед очима. Не перестаючи реготати, я розтулив пальці, і пучечок розсипався. Розине волосся опало в траву і загубилося.

— Юрцю! Обідати! — покликала мене мама, і я, радісно підстрибуючи погнав до хати.