Володимир Григорович Брагін - В країні дрімучих трав

схопила його і знову потягла за собою. Вона видиралася, на скелю, долала всі перешкоди і тягла За собою живу, паралізовану здобич.

Я й далі йшов слідом за осою. Вона підбігла до якоїсь щілини. Тарантула вона покинула, а сама зникла в цій щілині. Я чекав. Ось вона нарешті з’явилася знову і втягла тарантула в щілину, а сама швидко вискочила назад і заходилася старанно закладати вхід камінцями. Переконавшись, що щілину нікому не видно, оса-калікург зникла.

Я відсунув камінці й побачив: на череві в тарантула приклеєно біле яйце циліндричної форми. З цього яйця вилупиться личинка калікурга. Вона виросте, живлячись соками паралізованого павука. Того дня, коли вичерпаються життєдайні речовини тарантула, личинка його покине.

Треба стати для павуків осою, і тоді можна буде примусити їх боятися мене. Треба прикинутись осою — ось у чім річ!

Тепер я почав стежити не лише за павуками, а й за осами.

Скільки разів я бачив: виблискують із печер на пагорбі люті павучі очі. І раптом — тріпотіння крил, прозорих, з жовтизною крил. Оса! Відважний мисливець на павуків з’являється на пагорбі. Легко пробігаючи по схилу, оса на мить зупиняється то біля одної, то біля другої печери. І зникають люті вогники— їх неначе гасить тріпотіння легких крилець. Далі, далі від оси в глибину печер тікали, ховалися павуки.

Помахи крил оси, швидкі рухи, ледве чутний шурхіт. А потім — кидок. І ось вона вже потягла за ногу павука, якого паралізувала уколами жала.

І того дня, коли я, роздобувши крила оси, почепив їх собі на спину і, змахуючи ними, пройшов повз входи до печер, — того дня я побачив, як погасли люті вогні. Павуки почали боятися мене, маленької людини.

Аркуш 7

Вперед, мій “верблюде”! На північний схід. Туди, до альтанки, де бувають люди.

Я йшов на північний схід, тримаючи на аркані тварину. В коконі замість яєць — пачка аркушів щоденника.

За спиною в мене мішок з водонепроникного шовку, а в ньому — мотузки різної довжини. Звичайно, раніше я назвав би ці мотузки шовковинками гусениці. І багато ще різноманітних речей мого побуту було в мішку.

Актори мандрівних театрів — актори давно минулих часів — перед тим, як в’їхати в місто, де мала відбутись вистава, звичайно робили привал. Треба було так переодягтися, щоб вразити уяву, привернути увагу громадян і принадити їх на виставу. Найдивніші, найнесподіваніші речі видобували актори на привалі. Але й ці актори, які чимало бачили на своєму віку, широко порозплющували б очі від подиву, якби побачили всі ті речі, які я ніс у своєму мішку.

Дбайливо й обережно зберігав я в мішку дві пари крилець оси. Такі ж світлі, з легким жовтим відтінком крильця я прив’язав до плечей.

Нелегко було накинути аркан на павука і примусити його йти до того місця, де було сховано щоденник. Але я підстеріг павука, коли він пожирав здобич. З мотузки я зробив великий зашморг. Підкрався. Накинув. Затягнув обережно навколо головогруді павука. Тримаючи кінець довгої мотузки в руці, стежив, чекав, чи скоро він закінчить їсти. Дочекався. Спробував потягти його — не вийшло. І тоді я пішов на нього. Тріпотіли, гойдалися, шурхотіли в мене за спиною крила оси. Павук підвівся, блиснули намистинки отрути. Щосили впираючися ногами в землю, я міцно тримав кінець аркана. І все різкіше й дужче тріпотіли перед ним крила оси. Попустив поводок — павук кинувся навтіки. Та всюди поперед нього — крила оси. Павук принишк. Перебираючи руками туго натягнутий поводок, я наблизився до нього майже впритул, шурхотячи й хитаючи крилами. І павук підкорився. Я привів павука на те місце, де лежав щоденник. Тут я довго й терпляче ждав, не випускаючи з рук повідка, поки стомлений павук заспокоїться і засне. Швидко викинув з його кокона яйця і замінив їх восковою пакою-щоденником. Павук прокинувся і пішов. Не випускаючи з рук мотузки, я обережно повів його на північний схід. Проте павук відразу ж відчув, що з коконом, якого він несе, щось трапилося. Він зупинився. Заходився обплітати кокон (мій щоденник) новим павутинням, міцно прив’язувати його до тіла.

На північний схід, мій “верблюде”! На північний схід!

Аркуш 8

Моя подорож по Країні Дрімучих Трав тільки розпочалась, а мене вже тривожила й непокоїла дика лісова далечінь. Павук, який ніс кокон із щоденником, зовсім не відчував, що хтось тримає його на довгому повідку і обережно тягне в певному напрямку.

Іноді ліс рідшав. І я бачив, як павук кидався, хапав то личинку, то жука і пожирав здобич тут-таки, на місці. Я в таких випадках не перешкоджав йому, попускав поводок на всю довжину. Коли на шляху показався пагорок, павук чогось став на нього видиратися. Там він обплутав павутинням кущ і повис головою вниз, ніжки склав на головогрудях. Павук заснув. Я вмостився неподалік, обмотавши навколо себе кінець довгого повідка, і з насолодою витягнув ноги. Свою зброю — гострий різак із скалки черепашки — поклав поряд.

Я йшов. З кожним днем усе більше звикав до напівтемряви лісу трав, став уже розрізняти, в які відтінки забарвлюють напівтемряву величезні бані квітів — синіх, жовтих, білих. Бані оберталися над моєю головою і стежили, рухалися за сонцем. І в травах оживав старогрецький міф про Клітію — про трагічне кохання лісової німфи Клітії до Сонця-Геліоса. Вона невідривно дивилася з землі на того, хто мчить небом у вогняній колісниці. Печальна й тужлива німфа обернулася на квітку. І квітка, побачивши сонце на небі, весь час повертає за ним свою голівку — дивиться йому вслід.

Сонячне проміння затримувалося десь високо над моєю головою. І першого-таки дня подорожі я раз у раз зупинявся і спантеличено запитував себе: скільки часу я йду і котра зараз година.

І раптом — яка радість! — підвівши голову, я наче почув: “А вже скоро десята година ранку — час спати!” Ці слова мені, звичайно, причулися: ніхто в лісі не говорив. Та зате я ясно побачив: високо, дуже високо наді мною повільно стулявся і важно схилявся до землі — засинав — голубий кошик Петрових батогів. Так, петрові батоги стомились. Адже вони давно прокинулися, розтулили голубого кошика ще о п’ятій годині ранку. Зараз вони засинали. Я бачив, як у різних місцях хилилися, засинали голубі кошики Петрових батогів: “Уже десята година ранку — час спати…”

Так почалася німа розмова квітів зі мною, подорожнім, що брів крізь ліс трав до людей.

Стало веселіше. Ідеш