Урсула К. Ле Гуїн - Гробниці Атуану

вибору. Адже свобода — це важка ноша, складне випробування для людського духу. Це не дарунок, а вибір, який майже ніколи не буває простим і очевидним. І хоча дорога біжить угору до світла, однак не кожній людині судилося її подолати.

Гед дав їй виплакатися, не обмовившись і словом. Мовчав він і тоді, коли сльози Тенар висохли, а вона затихла, не зводячи погляду з далекої синюватої смужки Атуанського берега за кормою. Гед залишався твердим і зосередженим, упевнено даючи раду вітрилу та стернуючи вперед, назустріч спіненим хвилям.

Пополудні він показав рукою на обрій, праворуч від сонця:

— Це Кареґо-Ат...

Вдалині Тенар побачила непевні, схожі на хмари, обриси пагорбів острова Богокороля. Атуан уже давно залишився позаду. Дівчина знову відчула, як нестерпна туга стиснула серце. Сонце золотим молотом било їй просто в очі.

Вони повечеряли сухарями і сухою в'яленою рибою, запивши страву водою з барильця, яке Гед наповнив перед відплиттям. Риба видалася Тенар огидною. Невдовзі море огорнула холодна зимова ніч. Далеко на півночі час від часу мерехтіли крихітні вогні селищ, розкиданих на узбережжі Кареґо-Ату. Зрештою, вони щезли в імлі, що здіймалася над морем, і мандрівці залишилися віч-на-віч із чорним небом та морською безоднею. Тенар умостилася на кормі. Гед ліг навпроти, поклавши під голову барильце з водою. Човен уперто плив уперед, за бортом тихо хлюпотіли сумирні хвилі, вітрило напиналося від легенького подиху південного бризу. Тут, далеко від скелястих берегів, море також здавалося сумовитим і мовчазним.

— Якщо вітер дме з півдня, — запитала Тенар пошепки, вслухаючись у шемрання моря, — то чому човен не пливе на північ?

— Бо нам туди не треба. Я наповнив вітрило чар-вітром, який жене нас на захід. Завтра вдосвіта ми покинемо карґадські води. Ось тоді я й дозволю човну плисти під звичайним вітром.

— Він може плисти сам по собі?

— Може, — серйозно відповів Гед, — тільки треба показати йому напрям. Але це не надто складно! Мій "Світозор" — мудрий човен. На нього можна покластися. Він бував і у Відкритому морі, і навіть у Східних широтах. Був і на Селідорі, де загинув Ерет-Акбе, а це найзахідніший острів у відомому людям світі.

Дівчина лежала у човні, який чарами несло понад морською безоднею, і дивилася у небесну темряву. На Атуані вона звикла до мороку, але ця пітьма була набагато більшою — їй належало всеньке небо. Вона не мала меж і простяглася далі, ніж зірки. Ця темрява не корилася жодним силам землі. Вона існувала задовго до світла й існуватиме після нього. Ця пітьма була древнішою від самого життя — і не здригнеться навіть тоді, коли загине Всесвіт.

Тенар озвалася до чаклуна:

— Той острівець, де тобі подарували оберіг, десь неподалік?

— Так, — відповів Гед із темряви. — У цьому морі. Мабуть, на південь звідси... Та навряд чи я зміг би знайти його знову...

— Я знаю, ким була та стара, що дала тобі уламок каблучки...

— Ти знаєш?

— Мені розповідали цю історію — Єдина Жриця мусить її знати. Тар розказувала мені про це двічі: востаннє — напередодні своєї смерті... Словом, колись існувала могутня династія Хупунів, які боролися проти Верховних Жерців Авабата. Ту династію заснував король Тореґ, а серед скарбів, які він залишив нащадкам, була й половина каблучки, отриманої від Ерет-Акбе.

— Про це йдеться у "Подвигах Ерет-Акбе". Там сказано: "Коли каблучка тріснула навпіл, одна половинка залишилася в руці Верховного жерця Інтатіна, а другу забрав Ерет-Акбе. І дарував Верховний жрець свою здобич Безіменним, Одвічним Силам Землі, і поглинув її морок Гробниць Атуану. А Ерет-Акбе віддав уламок каблучки діві Тіарат, дочці мудрого короля, і сказав їй: "Нехай ці могутні руни стануть твоїм посагом і залишаються тут, на цій землі, допоки каблучка знову не стане цілою". А потім маг подався на захід, у пащу дракона...

— Тож відтоді оберіг, мабуть, переходив від однієї принцеси до іншої. Каблучка не загубилася, як ви гадали. Спершу Верховні жерці стали Жерцями-Королями, а згодом заснували Карґадське королівство та проголосили себе Богокоролями. А от династія Тореґа занепадала: врешті-решт, з його роду залишилося тільки двоє — маленькі діти, хлопчик і дівчинка. Богокоролем в Авабаті був тоді батько теперішнього короля. Саме він наказав викрасти дітей із палацу Хупунів. Кажуть, існувало пророцтво про те, що хтось із нащадків Тореґа Хупунського знищить Карґадське королівство, тож король злякався не на жарт. Його люди викрали дітей і висадили на безлюдному острові посеред моря, не залишивши їм нічого, крім одягу, що був на них, і торбини харчів. Богокороль не наважився убити дітей: у їхніх жилах текла королівська кров, а навіть боги не можуть пролити її безкарно. Спадкоємців Тореґа Хупунського звали Антіль та Енсар, і саме Антіль подарувала тобі уламок каблучки.

— Ось тепер історія має завершений вигляд, — озвався Гед після тривалого мовчання. — Навіть уламки каблучки Ерет-Акбе возз'єдналися... Але це жорстока історія, Тенар. Маленькі діти, безлюдний острів, старий зі старою, яких я бачив... Вони заледве пам'ятали людську мову!

— Я б хотіла попросити тебе про дещо.

— Проси.

— Я не хочу плисти до Внутрішніх земель, на Хавнор. Не зможу я прижитися у тих велетенських містах, сама серед чужинців. Тепер я ніде не зможу стати своєю. Я зрадила свій народ, і карою за це буде самотність. Покинь мене на якомусь острові, як покинули колись королівських дітей. На безлюдному острові, де взагалі нікого немає. Залиш мене і відвези каблучку у Хавнор. Я не причетна ні до неї, ні до твого народу. Дозволь мені залишитися самій!

Темрява перед очима Тенар поволі розсіювалася, натомість дедалі дужче жевріло світло, схоже на крихітну місячну повню. То Гед засвітив своє чарівне полум'я. Білий вогник бринів на кінчику патериці, а чаклун сидів на дні човна, повернувшись до Тенар. Сяйво вихопило із пітьми низ вітрила, планшири[12] та Гедове обличчя, вкривши їх срібним серпанком. Маг поглянув дівчині у вічі.

— Що лихого ти накоїла, Тенар?

— Я наказала замкнути трьох людей у темниці під Троном. І там вони померли від голоду і спраги. Їх поховали у Підмогиллі. Могильні брили впали якраз на їхні могили... — дівчина затнулася.

— Згадала ще когось?

— Манана.

— У його смерті винен я, а не ти...

— Ні. Манан загинув, бо любив мене і був вірним слугою. Він же думав, що захищає мене... Коли я була малою,