Петро Мірчук - Нарис Історії ОУН

„Лямпові революціонери”, „недобросовісні політиканти”, „анархісти” і „революціонери” з УВО, в „самозакоханому засліпленні”, „підняли рев” (і створивши ОУН, висунули) „глибокопримітивні ідеї нашого т. зв. українського націоналізму”. „Ці панки, граючись у диктатуру, спекулюють на крові й муках свого народу”. „УВО своїми саботажами працювала на Пілсудського”, програма дії ОУН проти окупантів – це „дитячі змови”, а революційні методи боротьби – це „простацькі, наївні методи політичного примітивізму”.

Взагалі, вся заплянована революційна діяльність ОУН, в оцінці українських соціял-демократів, – це „злочинна безвідповідальність отаманів”, а революційно-визвольна тактика – це „тактика тореадора: роздразнити бугая і придивлятися збоку, як він рогами своїми поре черево шкапи”.

Орган „екзильного уряду ЗУНР” – „Український Прапор”, в числі за 15 квітня 1929 р., повідомив про постання ОУН так:

„Провід Українських Націоналістів, себто жмінка молодих, шукаючих життєвого примінення людей, переважно петлюрівців, що під проводом отамана Коновальця на Конґресі у Відні і собі склеїла щось у формі диктатури, і стоячи зрештою ідейно недалеко від уенерівців варшавського толку, утворила свою філію за кордоном під кличем „чистого націоналізму”.

„Діло”, орган УНДО, в числі за 4 квітня 1929 р., дало таку оцінку:

„Якщо націоналісти проти партійництва, то вони мусять здати собі справу, що зорганізувавшись, вони стали не чим іншим, а новою українською політичною партією, тільки партією фашистівського покрою”.

А в звідомленнях про 3-ій З'їзд УНДО подано слова одного з доповідачів:

„Від націоналістичних елементів нічого позитивного для національної політики в нинішніх часах надіятись не можна. Вони самі не знають, до чого вони зміряють. Але шкодити вони можуть”.

Подібно, як „Соціял-Демократ”, лайкою та інсинуаціями привітав новостворєну ОУН також і „Громадський Голос”, офіціоз галицьких соціялістів-радикалів, прозиваючи українських націоналістів „фашистами”, „організацією попобичівських паничиків” та „спекулянтами на безпросвітності робочого люду”.

Так ото привітали ОУН тогочасні українські політичні партії.

Большевики про створення ОУН

Постання ОУН привернуло до націоналістичного руху пильну увагу большевицької пропаганди і партії в УССР, а також; її експозитури на Західноукраїнських землях – КПЗУ. І так, харківський „Більшовик України” (ч. 7-8, за 1929 р.) вмістив статтю М. Мотузка п. н. „Зовсім нового типу українці”, в якій, між іншим, написано таке:

„Слабкі організаційні ресурси молодого українського фашизму не дають одначе підстав легковажити потенціяльні можливості його, як певної активної націоналістичної концепції. Створюючи в умовах еміграції лише свою „Ударну групу”, прихильники молодого українського фашизму за певних умов можуть іноді мати впливи значно більші, ніж; би то дозволяли йому його організаційні дані. Ідеологічний натиск фашизму може за певних умов виявлятися на деяких ділянках нашого життя. Елемент деструктивний, хоч орган українських фашистів і має назву цілком конструктивну – „Розбудова Нації”.

На реальність відміченого в тій статті „впливу націоналістів на наше життя”, себто на життя українського народу під большевицькою окупацією, звернув увагу також і Ф. Голуб у своїй книжці „ ЛКСМУ в культурно-національному будівництві”, що її видало „Державне Видавництво України” (ДВУ) в Харкові 1929 р. Цитуємо:

„З одного боку бачимо український націоналізм, що соціяльним представником його є куркуль та прошарки української інтеліґенції, які з ним зв'язані; тут відбувається шалена боротьба в різних формах за вплив на молодь. Український шовінізм зокрема морально підтримують і допомагають йому уламки націоналістичної еміґрації за кордоном. Це є, так би мовити, духовно-ідейні отці... Якби комсомольські організації досить добре провадили роботу в справі українізації, не доводилось би натрапляти на факти; утворення ворожих нам організацій, або принаймні їх було б дуже мало. Наприклад, по селах Берещівка, Скипка і Нападівка Липовецького району, Вінницької области, створено оформлену організацію молоді під назвою і НПВУ (Народня Партія Визволення України). Угруповання хотіло зв'язатися з українською шовіністичною організацією дорослих і добитись скинення радвлади. Можна послатися ще на таке явище, як створення ворожої нам групи молоді в Березніговатському районі, Херсонської округи, керівником якої був колишній комсомолець. Такі явища настирливо сигналізують для ЛКСМУ про певну небезпеку в боротьбі за молодь”.

Подібним тоном вдарила на сполох теж „Пролетарська Правда”. І так, наприклад, у 39-ім числі цієї газети, з датою: Київ, 20. 6. 1929 р., в статті М. Харитонова „Клясова боротьба на ідеологічному фронті” читаємо таке:

„Із плятформою автора „проблеми української економіки”, звісно, цілком згодні закордонні українські націоналісти типу Донцова... Історична ділянка ідеологічного фронту на протязі останнього року теж характеризується чималим пожвавленням і активізацією ворожої ідеології. Закордонні українські фашисти в своїй „прогнозі” щодо процесів, які нібито відбувається на Радянській Україні, покладають свої надії на ту, як вони кажуть, на „нову провідну верству” з кіл радянської української інтеліґенції, що своєю психологією стоїть найближче до заможнішої, дрібновласницької селянської маси й що має стати „основою майбутньої національної державности” ... Наведена концепція українського історичного процесу користується чималим впливом серед декого з українських істориків-марксистів, а також і серед частини наукової молоді, що працює в галузі української історії... Проти ворожого ідеологічного фронту, що організує і скупчує проти нас свої сили, конче треба протиставити добре згуртований, войовничий марксо-ленінський фронт”.

Отож, алярмуючи про небезпеку для большевиків від ідейно-політичного наступу українського націоналізму, організаційно очоленого ОУН, большевики зразу ж усякими способами намагаються компромітувати український націоналістичний рух перед очима українського населення УССР. З цією метою вони вперто й послідовно прагнуть насамперед причепити українським націоналістам ярлик „фашизму”. Довгорічна большевицька пропаґанда проти італійської фашистівської партії, за її рішуче ворожу поставу супроти комуно-большевизму, спромоглася надати назві „фашизм” неґативного змісту, утотожнили його з поняттям антинароднього, терористично-диктаторського, буржуазно-ретроґрадного руху. Тому називаючи українських націоналістів „фашистами”, большевики хотіли викликати ворожість і погорду до них з боку українських народніх мас.

Прикладом большевицького фальшування ідеології, програми та політики ОУН є хочби така „замітка” в харківському „Більшовику України” (ч. 7-8, за 1929 р.):

„Українському фашистові раптом Варшава здається значно симпатичнішою, ніж Москва. Чому так, невідомо, – але в програмово-декляративному числі органу „Проводу Українських Націоналістів” стоїть цілком ясно, що Москва „є більш небезпечного для України”. Що більше, редакція „Розбудови Нації” дала повну амнестію польонофільській позиції Петлюри. Ні, таки снуються укр-фашистівські нитки на Варшаву. „Провід Українських Націоналістів” є кубло інтервентів”.

Як бачимо, цитуючи з „Розбудови Нації” вислів, що Москва є для України грізнішим ворогом, ніж Варшава, большевицька пропаґанда твердить, що ОУН є союзницею Польщі, з допомогою якої вона хотіла б знищити большевицький режим в УССР.

На іншому місці той же „Більшовик України” пише: „Члени „Проводу” в своїм центральнім органі не криються з