Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

ти почуєш, що я наказую тобі втікати, — біжи так, як ніби за тобою женеться демон — це, імовірно, так і буде. Утікай через двері, які знаходяться з того боку цієї кімнати, бо допомогти тобі я вже не зможу. Я йду по ніж юетші.

Вона не встигла заперечити ані словом, що він залишає її саму, як він ковзнув у прохід і зачинив за собою двері. Варвар обережно опустив засувку, не помічаючи, що вона може бути відкрита ззовні, У напівтемряві його очі шукали зловісний трон, на якому спало чудовисько, заповнивши його своїми огидними лускатими кільцями. За троном Конан знайшов двері й здогадався, що вони вели прямо в купол. Проте, щоб дістатися до них, йому потрібно було піднятися на підвищення і пройти мимо трону всього за кілька футів.

Коли б зненацька у цій кімнаті подув вітер, то й він наробив би шуму більше, ніж кімерієць, який скрадався. Не відриваючи очей від сплячої рептилії, він підійшов до підвищення і почав підійматися скляними східцями. Монстр не ворушився. Варвар попрямував до дверей… Клацнув замок на бронзових дверях, і Конан ледве стримав прокльони, побачивши, що до кімнати заходить Октавія. Вона озиралася навкруги, відчуваючи себе невпевнено в напівтемній кімнаті. Конан застиг на місці, не сміючи її попередити. Побачивши Конана в напівтемряві, вона кинулася до підвищення, вигукуючи:

— Я хочу йти з тобою! Я боюся залишатися одна… о боги!

Крик жаху вирвався з її горла, коли вона побачила чудовисько на троні. І тоді підвелася з кілець клиноподібна голова і блискавично метнулася в бік дівчини, не дотягнувшись усього якийсь ярд до її шиї.

Монстр безшумно і плавно почав сповзати з трону, розвертаючи кільця одне за одним. Конан, подібно до блискавки, подолав відстань, що відділяла його від трону, відчайдушно розмахуючи шаблею. І з такою ж швидкістю діяла тварюка, перехопивши його в стрибку і обкрутивши тіло, руки й ноги півдюжиною своїх кілець. Удар Конана був наполовину погашений і виявився майже марним. Варвар упав на підвищення, тільки поранивши лускате тіло, але не завдавши йому якоїсь помітної шкоди.

Він корчився на скляних східцях, у кільцях монстра, викручуючись і крушачи шаблею його тіло. Права рука Конана була вільна, але він ніяк не міг приладитися й завдати смертельного удару, до того ж він не знав, чи буде й цього удару достатньо. Напруживши м’язи так, що вони стали схожими на величезні вузли, з венами, що майже лопалися, на скронях, Конан застогнав і звівся на ноги, піднявши на собі майже сорокафутового чудовиська.

Кілька секунд він крутився на місці, відчуваючи, як його ребра й усі органи здавлюються кільцями монстра. Лють охопила варвара, над головою його виблискувала шабля. І він ударив. Шабля розітнула тіло й нутрощі — там, де був один в’юнкий величезний торс, тепер стало два, що забилися в агонії. Конан рвонувся вбік, щоб не потрапити під сліпий удар.

Він утомився й відчував нудоту, кров текла у нього з носа. Йдучи навпомацки, він наткнувся на Октавію і струшував її доти, поки вона не почала дихати.

— Наступного разу залишайся там, де я тобі скажу, — прохрипів він.

Конан настільки втомився, що навіть не чув, що вона відповіла. Узявши дівчину за руку, немов малу дитину, він повів її повз кавалки, що продовжували сіпатись і звиватися на підлозі. Звідкись здалеку доносилися крики, але у вухах у нього шуміло так, що він не був певен, чи ті голоси були людськими.

Двері відчинилися під натиском його руки. Якщо Хозатрал поставив цю жахливу змію охороняти щось, чого побоювався, значить, він мав на це всі підстави. Конан був готовий, що з дверей на нього знову накинеться чудовисько, проте в сутіні побачив лише похмурий купол, тьмяний блиск золотої плити і серпоподібний мерехтливий предмет на камені.

Полегшено зітхнувши, він схопив ножа, вибіг із кімната й великою залою рушив до дверей, які — він де відчував — вели з будинку назовні. І не помилився. Вже за кілька хвилин він з’явився на безлюдних вулицях, майже несучи свою супутницю. Поблизу нікого не було, але за західною стіною лунали вигуки й крики, які примусили Октавію затремтіти.

Конан повів її до південної стіни і без зусиль знайшов кам’яні сходи, якими вони вибралися нагору. Ще раніше він прихопив товстий мотузок і тепер, підійнявшись на парапет, обв’язав дівчину цим мотузком і спустив по той бік стіни на землю. Потім, зав’язавши кінець мотузка за зубець стіни, спустився й сам. Проте з острова був лише єдиний шлях до порятунку — сходи в скелі у його західній частині. Утікачі поспішили до них, далеко обминаючи те місце, з якого долинали крики й звуки страшних ударів.

Октавія дрібно тремтіла від страху і тулилася да свого захисника. Ліс мовчав і нічим не погрожував, поки вони не вибралися із зелених чагарників і не побачили самотню постать людини, що стояла на краю скелі.

Джехунгір Ага уник жахливої загибелі, що спіткала його воїнів, коли з воріт замку зненацька вискочив залізний гігант і почав без будь-яких зусиль розривати їх на шматки. Коли Джехунгір побачив, як кришаться мечі його воїнів об цього людиноподібного колоса, то зрозумів, що їм протистоїть демон, і сховався в гущавині лісу. Правитель Хаваризму сидів там доти, поки звуки битви не припинилися. Тоді він виповз до східців, але його веслярів унизу не було. Вони чули звуки бою на острові, а потім, через кілька хвилин нервового очікування, побачили на скелі, прямо над ними, скривавленого монстра, що торжествував і розмахував величезними ручищами. Цього виявилося досить. Коли Джехунгір з’явився на скелі, вони вже сховалися в очеретах. А Хозатрал пішов. Чи він повернувся до міста, чи прочісував лісу пошуках людини, яка втекла від нього за межі стін.

Джехунгір уже збирався спуститися сходами до човна Конана, коли побачив отамана мунганів і дівчину, що з’явилися з лісу. Хоча в жилах у нього крижаніла кров від жаху і майже зник здоровий глузд, наміри намісника стосовно отамана не змінилися. Він здивувався, правда, коли помітив поряд із варваром дівчину, яку віддав Джелалові Хану, але не став гаяти часу на порожні здогади. Піднявши лук і напнувши тятиву, він вистрілив. Конан пригнувся, і стріла відщепила шматок дерева. Варвар розсміявся.

— Собако! — вигукнув він. — Ти не поцілиш у мене! Я народжений не для того, щоб померти від сталі гірканця. Стріляй ще раз, туранська свиня!

Джехунгір не зміг би вистрілити, навіть коли б надзвичайно хотів, оскільки це була його