Юрій Романович Іздрик - АМтм

— За обидвох? — спитався чемно Стерн, про що відразу пошкодував, отримавши від приятеля добрячого стусана.

— З кожного, — моментально скористався промашкою клієнта дядя Колбасін, що зовсім не личило його православному сливе прізвищу. — Я гадав, ви розумієте, — додав він, аби згладити неприємний ефект і в корені задушити нарождающійса антісємітізм малюків, цілком безпідставний, зрештою.

— Що ти кажеш… — мало не випустив решета Кранц (його страх перед евентуальною карою вже відійшов, і він вирішив підійти до справи товарообміну максимально ґрунтовно).

— Я кажу, дванадцять, — упевнено промовив Женя, напружуючи м'язи і ясно даючи зрозуміти, що гра йтиме за правилами якнайдикішого капіталізму.

— А де ти був раніше? — нахабству Кранца вже не було меж, але він знав щось таке, чого Женя знати не міг, а отже, почувався господарем становища.

Женя почав топтатися як кінь:

— Та я, хлопаки, тут неподалік. У нас там (він махнув рукою в безконечність) за гаражами свій театр, декорації, актори, всі діла… бачимо, ви тут нудитеся… ніби маленькі в піску порпаєтеся… от хотіли вас розважити, виставу показати… у нас кльові вистави, не думайте… і про грифонів є, і про зайця… і про катерпіллера… ви ж мабуть, не знаєте, хто такий катерпіллер… ну от ми й хоті…

Белькочучи все це й задкуючи, він потроху бліднув зі страху, бо те, чим займалися малюки, не обіцяло йому нічого доброго.

А тим часом Стерн спритно загрібав лопаткою пісок і висипав у решето, котре вправно підставляв йому Кранц. Операція була відпрацьована до найменших дрібниць, тому він встигав просіювати пісок і діставати чергову кулю ще до того, як товариш набирав чергову порцію. Не встиг наш театрал опам'ятатися, як в решеті, повному куль, вже зблиснув вороненою сталлю New Nambu, і Женя з жахом упізнав п'ятдесят сьому модель того страхітливого калібру, який лише в теорії залишає дірки розміром 7,65, а насправді вириває з тебе половину нутрощів, після чого друга половина вже навряд чи коли-небудь знадобиться.

— Пацани, да ви чьо, — забелькотів він, важко дихаючи, та було вже пізно.

— Стаять, падла! — гаркнув Кранц, тримаючи важку зброю обома руками. — Ми тут тєбє, бля, щас пакажем тєатр. Ти тут у нас щас і петь і плясать будєш! Стаять, я каму сказал! Підар, бля, тєатральний.

А Стерн уже відкопав дві бойові гранати і грався їхніми кільцями, які блищали на сонці.

— В чьом дєло тєбє абясніть? Я тєбє щас абясню, в чьом дєло. Как тачку нашу в Германії папортіл, помніш, сука? Ну ясно, ти же бил п'ян, как авца. А ти знаєш, падла, скока падушка бєзапасності стоіт? Смотрі, бля, знаєт, казьол. Правільно. П'ять штук. А ти гаваріш двадцать сентаво. А скока врємєні прашло помніш? Говорі, помніш, падла? Помніш. Вот і пащітай скока набєжало. Нас нє єбьот, што дєнєг нєт. Нас нє єбьот, што актьори люді бєдниє. Із-за тєбя, казьол, ми тоже люді бєдниє. За лахов нас дєржиш? Стєрнуха, сунь єму в пасть лімонку, штоб нє дьорґалса. Вот. А тєпєр лажись сюда, в пєсочєк і падумай. І сроку тєбє на ета полчаса.

Ми не знаємо, як пояснити таку ґвалтовну зміну ситуації, але тепер у пісочниці сиділо двоє озброєних чоловіків, та ще один лежав із бойовою гранатою в роті замість кляпу. Однак так само лагідно світило сонце і сардини хмар плили на південь, а високо в небі кружляв незідентифікований птах, якого за бажання й справді можна було назвати орлом.

Уся ця мальовнича група, якщо вірити заяві Кранца, збиралася провести на гостинних пісках ПІСОЧНИЦІ щонайменше півгодини, але розверзлася непевна твердь і Мурашиний Лев пожер їх усіх.

Ідіоти

Автобус поламався посеред поля. З тією ж мірою правдивості можна сказати, що він поламався посеред лісу. Бо з одного боку дороги й справді темнів ліс, а з іншого розкинулося безконечне поле. Ну і вже зовсім зайвим буде уточнювати, що поламався він посеред ночі.

Пасажири висипали надвір і оточили шофера, котрий копирсався в двигуні, але той навіть нічого не говорив, а тільки мляво відмугикувався і відмахувався лівою рукою, в якій мав затиснутий розвідний чомусь ключ. Праву натомість по лікоть запхав у тельбухи мотора. Схоже було на те, що виїхати, принаймні до світанку, не вдасться.

Розбрелися хто куди: хто в кущі (шукати ожину), хто в хащі (на полювання), хто в придорожню канаву (збирати колоски). Я ж рушив у напрямку заграви, що пломеніла над полем, не так уже й далеко, зрештою. Йти довелося переораною ріллею, що в темряві зовсім не просто. Але чим ближче я підходив до світла, тим гладшою робилася поверхня, тим зрозуміліше було, що заграва — це подоба алгебраїчної суми безлічі вогнів, які освітлювали щось на кшталт великої річкової пристані, дарма, що до найближчої водойми було, певно, з кількадесят кілометрів.

Підійшовши ближче, я побачив, що будова й справді нагадує річковий вокзал, принаймні його макет: дерев'яний, фарбований на біло будинок, дерев'яний нефарбований причал, фігурні стовпці балюстради, лавки, стенди, рятівні шлюпки і світла, світла, світла — ліхтарі вздовж причалу, фантом маяка на краю поля, рекламні пломені білбордів, підморгування гральних автоматів, люмінесценція, неони, фреони і тисячі гірлянд: ними обвиті були штучні ялинки й нештучні берези, вони звисали, здавалося би, просто з неба, були порозтягувані поміж стовпами ліхтарів і наче павутина обвивали будинок. Усе це мигтіло, блимало, іскрилося, мінилося різнобарвними вогнями і досконало відтворювало концентровану атмосферу несподіваного свята, хоча ніби яке могло бути свято — тут, серед світу, серед ночі, серед степу широкого[31]…

Загальний настрій підсилювався через чималу, пістряво й різнобарвно — ніби для карнавалу — вбрану юрбу, що заполонила увесь позначений столярними й світляними мітками цивілізації простір.

Важко було зрозуміти, хто саме переді мною, — не тому, що обличчя ховалися за масками, а вбрання прикривали справжню сутність персонажів: якраз масок і костюмів було не так уже й багато, а може, їх і зовсім не було, просто строкатість тканин, замалим не ритуальна експресивність рухів, та ще кокаїновий сливе полиск очей досконало маскували справжню сутність справ, якщо така існувала. Хоча зазвичай завжди буває якась там сутність — а вже справжня вона чи не справжня — не нам судити.

Чоловіки й жінки, здебільшого молоді, хоч іноді — за гримом — невизначеного віку; тінейджери й студенти, квітникарки й пожежники, гусари й феміністки, свинарки й пастухи, модельки й альфонси, бездомні й