Улас Олексійович Самчук - Темнота

ста чортів, живеться, бо ми тут, прости Господи, прозябаємо, чортзна чого накоїли — дурні, а з них аз єсьм перший. Мої хлопці ростуть, а дівки також. Сибір великий простір, повітря досить, води також поки хватає. Чув, що пописуєш по газетках — не читав, але пришли. Цікаво, до чого то ти, за нашої славної влади, дописався. Петро, кажуть, вмирать з голоду збирався — послав йому пять мільйонів, на одно яйце, як що таке в Києві знайдеться, хватить. Один Іван герой. Цілуй його і проси за мене, дурня з дурнів, щоб простив. Твій окульбачений брат — Сопрон Мороз-П'ятидесятиградусний».

Мовчав лише Петро.

Двадцять п'ятого року вийшов у світ перший Андріїв роман «Розгром». «Земля парувала пахощами свіжого хліба, а син Марка топтався по ній, ніби розбурханий ведмідь. Лилось і з чола, з обличчя і, здавалось, з самого серця. Маріє! — верещав захоплено. Овес зійшов! — Кричав ніби за полярним кругом зійшло сонце. І коли він нахилився, щоб обчистити чобота, він перехрестився і обережно торкнувся шорсткими пучками ніжного паростка».

Що це? Розгром? Чого розгром? Чи не революції? — питав вірний страж чистоти лінії з «Плугу».

Це могло коштувати Андрієві життя. Він два битих роки просидів у тій ванній, замерзав зимою, розливався потами улітку. Був чоловік, а обернувся в ідіота, висловилась, як звичайно Галина Петрівна. Лише професор та Ірина-Рокітка тримались. «Добре. Пишіть. Це Добре» — казав професор. А Ірина місячними вечорами грала йому «Місячну сонату», а іноді витягала до Університетського саду.

«Розгром» наробив шуму, почали цікавитись автором. Редактор київського кооперативного видавництва, що ризикнуло видати ту книгу, казав Андрієві:

— Я радив би вам змінити курс. Неп то неп, але що за непом… Чи варто наражатися на небезпеку?

Годі з тим курсом, як і куди його міняти, що буде те й буде, пише, що на душі. Останніми місяцями обклався книгами про металюргію. Метал — тема дня, кується щось нове. А Ольга бомбардує листами. Безліч докорів. «Останні роки я провела на базарі — врахуй». Так. Знає. Усі не минули того базару. Ірина також стає активною. Вона тепер студентка ІНО. Андрій не завжди може заснути — люди, події, образи виповнюють серце й голову. Стільки небезпек, стільки спротиву.

Пізня ніч, всі сплять, світло згашено, тиша велика. Не спить лише Андрій. І враз вузенькі двері його ванної потиху відхиляються, Андрій повертає голову і… на порозі Ірина. І в нічній сорочці.

Після цього конче щось треба писати Ользі. Але як, але що? Сказати все, вийти на чисту воду. Ірина готується стати його жінкою, вона вже звикається з тією думкою, входить до його ванної з почуттям легкости, не здрігається від дотиків… Її очі сині, сині і дивляться з довір'ям.

І прекрасна весна — ті перші місяці там назовні, все зарожевілось, навіть місто, навіть мешкання, навіть черги. Ірина скрізь, Ірина завжди, Ірина у всьому. І пісні, і підскоки, а сусіди лаються, а Галина Петрівна бушує. «Крупна розмова» між дочкою і матір'ю відбулася, смаркачкою назвала, телям дурним визначила. Що ти в твої вісімнадцять років, в наші часи, розумієш? Дурепо! В любовниці прешся!

— Тепер не царський час! — резонно казала дочка.

— Саме тому! — переконано ствердила мати.

І Андрієві дещо дісталося:

— Я думала — ви мужчина. — Дівчаток зводити — гарно, гарно, нічого сказати, це вже в тих будьоновцях навчились, теж мені герої…

— Алеж, Галино Петрівно… — почав було Андрій. Де там. Хіба тут дійдеш до слова?

— Ах, ах! Знаю, знаю. Сама прийшла, спідничку було б задерти та всипати, не бачите — мозків бракує.

— Галино Петрівно, мені про це не легко говорити, — намагається Андрій.

— Не легко, не легко! — тріснула дверима і зникла…

А сусіди шепчуться, а професор шпурляє книгами, а Ірина рюмсає, а Андрій топчеться по своїй ванній, треба рішати і то швидше. Написав Ользі, що їде до Москви і не скоро вернеться, а Ірині сказав, що вони ось-ось і до Загсу, а тоді їм ніщо не страшне.

— Ну, чого ж ти, мамо, сердишся? Я ж так його люблю. То ж ми одружимося… — Мати дивиться, очі круглі, уста затиснуті. Похитала призирливо головою і пішла.

Настала тиша, прийшов мир, на небо лягла голубінь, за вікном розлився каштан. Завтра Андрій рішає все полагодити.

І враз, несподівано… А це найгірше. Рано-раненько, до дверей Андрієвої ванни застукали, Андрій зривається, як був босий, підбігає на пальцях, підтримує підштанці, відхиляє двері. І вмить ними рвануло, і на Андрієвій шиї щось повисло, тиснуло, цілувало. Ольга. Червона, пишна, розквітла. Андрій розторощений, штани спадають, ноги босі. А Ольга з валізами. І гомонить:

— Ну, от бач! І знайшла. І ніяка Москва. І не втечеш. А це ось маєш від Івана — рештки паски — не приїхав поганий, а Мар'яна тебе вітає, і батьки також, а тут у тебе, скажу, елегантний свинюшник, — і кинула швидко зором по кафлевих стінах, по рурах, по скриньках від мила, запханих книгами…

А тепер Ольга хоче помитися, де тут вода? Вода на кухні, алеж там… О, ти Господи! Андрій поспіхом натягає штани, назуває капці, показує кухню, воду. Добре, що в мешканні ще тиша, і це до деякої міри злагіднює становище.

Але ось Ольга вернулася з кухні і питає:

— Хто це та препишна мадама, що подивилась на мене таким декабрьом? Сказала їй добрий день, і ані звуку. — Андрій мовчить, кам'яно мовчить, а Ольга відчиняє першу валізу, війнуло сильно хутором, «рештки паски», ковбаса колесом, шматки сала, купа крашанок, звільняє стіл від книг, від рукописів, криє чистою скатертиною, крає, розкладає, а сама пишна, біла, повні груди, коси ллються на плечі, ясні каштанові очі. — Ну, Андрійчику? Що? — казала. — У тебе якісь дивні очі — нічого, пройде. А тепер — Христос Воскрес!

У черговому його романі ця сцена вийшла так: «Коли він глянув в обличчя людини, що так буревійно і несподівано ввірвалась в його простір, він весь забринів від сили її життьовости. З неї били вогнем, сонцем, вітром, землею, не слова, а камені зривались з її уст, котились вниз і збивали все, що лежало на їх дорозі. І тоді він подумав: це і є якраз ті, що в цих шорстких формах виливаються — тверді діти твердих батьків, що перед ними стільки м'якого простору — простягни лиш руку і бери».

Ольга не вернулась більше до свого Канева, збагнула одразу дійсність справи і сказала, що вона