Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— Нам — це моєму поколінню.

Я втягнув повітря крізь зціплені зуби і подумав: чому ти такий йолоп? Навіщо ти слухаєш оці бздури, тоді як міг би зараз валятися в теплому ліжку й дивитися гарний американський фільм із Робертом де Ніро?

— Добре, — сказав я. — Ця думка цікава. А зараз я посаджу тебе на трамвай і поїду додому.

— Справді? Вам сподобалась моя думка? — пригорнулась вона до мене з якимсь дитячим ентузіазмом.

— Так, але такі рішення не приймаються раз-два. Я мушу все зважити.

— Куди ви мене ведете?

— Я ж сказав: на трамвай.

— Ви ж не знаєте, де я живу.

— Яке це має значення?

Вона засміялась:

— І справді. Тоді я сяду у ваш трамвай.

Я сприйняв це за жарт, але коли вона сіла зі мною у «двійку», я спитав:

— Тобі справді в цей бік?

Вона подивилась мені в очі якимсь насмішкуватим поглядом, і сказала:

— Признайтесь, ви хочете мене. І ви тепер злі, бо змарнували час.

Я промовчав. Але вона не вгавала:

— Ви хочете мене. Ви від самого початку мене хотіли. Від найпершого листа. Я не помилилась у вас. Вам цікаво з жінкою лише доти, доки ви її хочете. — Вона була недалека від правди. — Я впевнена, що іноді, кохаючись з іншими, ви уявляли мене.

І тут вона теж не помилилася, але мені ліньки стало сперечатися. Вона грала в якусь гру, і гра тривала доти, доки я покірно відбивав її м’ячі, але коли я опустив руки, вона почала бити в одне й те саме місце.

— Наскільки далеко ви здатні зайти у своєму прагненні здобути жінку? Ви могли б заради мене вбити людину?

Чи давно її випустили з з божевільні на Кульпаркові?

— Ні, я не божевільна. Я просто відчула, що ви на це здатні. Ви здатні вбити. Ви це можете. Тільки боїтеся зізнатися... А я б могла вам допомогти.

Трамвай завищав на закруті. То була остання зупинка.

— У чому?

— У режисурі самогубства. Я знаю, що я здатна поставити одну-єдину п’єсу під назвою «Самогубство закоханих у парку на Погулянці».

— Ти пропонуєш мені самогубство в компанії з тобою?

— Браво! Ви вражаєте своєю здогадливістю.

Мабуть, вона ще божевільніша, ніж я думав. Ми вийшли з трамвая.

— Отже, я повинен піти з життя, бо виписався. А ти — за компанію?

— Ні, не все так просто. Про мої причини поговоримо згодом. Я знаю на Погулянці одне озерце з острівцем. Ось там у затінку верб і буде розіграно останній акт.

— І ти вибрала для цього мене?

— Так. Але ми ще маємо одне в одного закохатись. Зараз ви тільки хочете мене. Це звичайний тваринний інстинкт. Але ви в мене закохаєтесь, я вірю в це. На смерть.

Її слова проникали в мою свідомість без жодного опору, так, мовби саме їх я чекав ціле життя, але боявся зізнатися собі в цьому. Я не мушу їх слухати! Я взагалі не мушу з нею панькатися. Ось заведу її зараз у темряву скверика і трахну на лавці. Та цей намір був лише миттєвою бравадою, яку б вона відразу розкусила. Вона знає щось про мене таке, чого я ще сам до кінця не усвідомив. І вона покірно піде за мною у скверик, бо знає, що я її не трахну. Саме її.

— Ну що? — озвалась вона. — Тепер ви підбираєте слова, щоб запросити мене до себе? Ви ж мусите чимось компенсувати ваш зіпсований вечір.

Я мовчав.

— Не прикидайтесь. Ви саме цього й хочете. Але боїтеся. Ви хочете мене, але не впевнені, що стане відваги взяти.

Я подивився на неї і відчув, що справді можу закохатись у цю чортицю з лукавими насмішкуватими очима. Але не повинен... У чоловіків деколи так само спрацьовує інтуїція, і вона мені підказувала: перш ніж запросити Мар’яну до себе, варто зателефонувати Лідці.

— Я мушу подзвонити, — промимрив я.

— До неї?

— Вона чекає.

Я підійшов до автомата й набрав номер.

— Ой, пане Юрцю! — заквоктала її матінка. — Лідуся чекала вас до восьмої, а тоді поїхала писати диплом до Нусі. І вже там лишиться на ніч, бо то аж на Сихові. І телефону в них нема... А в неділю ми вас чекаємо на обід!

Я уявив, як буду їсти зупу, намагаючись не сьорбнути, і відчув у животі спазми.

Моя інтуїція мене не зрадила. Диплом! На Сихові! Все ясно. Не треба бути Фейєрбахом, аби здогадатися, що Лідка поїхала до мене додому. Де лежать ключі, вона знає, і, коли я прийду, мене буде чекати гаряча вечеря і не менш гаряча Лідуня. Життя — це кайф. Я так і сказав:

— Життя — це кайф. Вона поїхала до мене.

— Можливо, це якраз саме те, що вам потрібно, — хіхікнула Мар’яна зловтішно.

Вона знала, що вона гарна, і жодна Лідка не зрівняється з нею.

— Мабуть, я помилилася, — сказала вона, — і ви не той, за кого я вас мала. Чао!

Я хотів її зупинити, спитати, коли побачимось, сказати щось таке... щось приємне... про те, як вона мені подобається. .. взяти за руку... сказати: «Мар’яно...» — і ще раз: «Мар’яно... Мар’яно...»

РОЗДІЛ восьмий

У Марселя Пруста я вичитав: «Якщо ми віримо, що якась істота причетна до не відомого нам світу і що її любов нас туди веде, то з усіх умов, потрібних для зародження кохання, ця умова є вирішальною, якщо вона є, то все інше здається другорядним. Навіть ті жінки, які судять про чоловіка ніби лише по зовнішності, насправді бачать у цій зовнішності ауру якогось особливого світу. Ось чому вони