Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

підвелася. Ворсистий килим тихенько ворушився, затягаючи в себе червону нитку, як болото затягає сліди. Я потицяла в нього Зшивачем — він ледь сіпнувся, як шкіра великого звіра, й мені зробилося неприємно на нього дивитися.

Я підняла голову — і увіткнулась поглядом у гобелени.

Раніше — я чудово пам’ятала — вони були звернені до відвідувачів музею лицем. А тепер я бачила їхній виворіт: рвану, нерівну, макаронно-провислу петлями та вузликами, схожими на здохлих павуків. І не можна було розгледіти ні людей, зображених на гобеленах, ні будівель, ані лісів чи пустель.

Я довго стояла, ніби не вірячи власним очам. На лиці подвиги й походи, слава Королівства і його краса. А на вивороті — плутаниння, вузлики й петлі. Але ж це дві рівноправні сторони, і яка з них — правильна?

Навіть найбільш славне діяння має на вивороті вузлик. Я намагаюся врятувати Оберона — це шляхетна, правильна справа, і, усвідомлюючи це, я собою пишаюся. А на вивороті… що залишиться на вивороті?

Мені раптом зробилося страшно. Я підняла Зшивач, подумки попросила вивести мене на лице світу — й меч послухався несподівано швидко. Ривок — і я на поверхні, тільки серце стукотить, мов навіжене.

Гобелени знову повернулися до мене «обличчям». Нехай вони були вицвілі й старезні, але ще можна було розрізнити й Ланса з його посохом, і молодого Гарольда, і всі ті випробування, які ми колись разом пройшли. Найближчий до мене гобелен зображав пустелю; повз руїни, що подекуди вставали з піску, йшов караван. Попереду їхав чоловік на білому крилатому коні. Можна було розрізнити морду коня, його випнуті зубаті щелепи, як у крокодила, й великі очі — але там, де було вишито постать вершника, нитки розкуйовдилися, перетворюючи зображення короля на розмиту тінь.

Оберон.

Чого я злякалася?

Що там казав Максиміліан про владу вивороту над людиною? Чомусь на ній не можна залишатися довго?

Я помотала головою. Якщо йдеш над прірвою — не можна дивитися вниз. Десь тут, зовсім поруч, тягнеться червона нитка; я не можу піти, поки не відшукаю.

Я змахнула мечем. Зшивач слухався мене щоразу впевненіше; гобелени — та й увесь світ — знову обернулися до мене виворотом. Червона нитка мала впадати в око; ось тільки тут забагато курних грон, брудних сплетінь, зашкарублих вузлів…

Нитка промайнула в товщі «килима» і знову зникла. Я відшукала її на дотик, міцніше взяла Зшивач і почала зі стиснутими зубами надрізувати тьмяні старі нитки. Це було страшенно незручно — меч задовгий. Перерізані нитки майже відразу зросталися знову, тільки найстаріші так і лишалися висіти уривками.

Червона нитка завиднілася на поверхні. Повела мене вздовж стіни, повз гобелени. Я трималася за неї, майже не відчуваючи, — вона часом робилась ніби струмочком диму чи променем світла, й тоді мені здавалося, що я тримаю в руці порожнечу. Але нитка вела мене, вочевидь кудись намагалася вивести, нагору, сходами, за перекинуті трони, до ніші в стіні; тут червона нитка зовсім вивільнилася, зависла кільцями, сплелася вузликами сама з собою, і я побачила дерев’яну скриню в глибині ніші.

* * *

Це були старі записи. Стосик документів, які збереглися напрочуд добре: я могла читати їх, не виходячи з вивороту. Всі вони були прошиті нитками, і майже всі нитки були обстрижені — начебто хтось узяв ножиці й відрізав усе, що зв’язувало документ із реальністю. Нитки теліпалися короткими китичками, легенькі, неначе корінці посохлої трави.

«Звіт про витрату вівса для коней». «Звіт про запаси зерна й овочів». «Звіт про розташування небесних світил у день початку подорожі». «Прогноз погоди в населеній частині світу». «Літопис перших днів подорожі».

«Літопис» був дуже грубою пачкою стародавніх, пожовклих аркушів. Саме до нього тяглася червона нитка; я обережно визволила «Літопис» зі скрині, сперлася на курне віко та в світлі посоха почала читати.

Сторінки були переплутані. Деякі, швидше за все, взагалі погубилися.

«…Усе готове. З нами новий маг дороги на ймення Ліна Лапіна. З вигляду дівчинка молодша за свої літа, однак Його Величність упевнений, що новий маг підтримає Королівство на шляху…»

Моє ім’я — на сторінках старовинного літопису. Я ввійшла в історію прадавнього Королівства; ось воно, моє ім’я, вписане в історію, вписане назавжди!

Мій захват згас так само раптово, як і спалахнув. Хіба мало царів наказували вибити свої імена в камені, увічнити якимись статуями, пишними палацами, гробницями до неба?! Статуї падали, камінь тріскався, імена стиралися з пам’яті. Якщо забули Оберона… то мені ж бо чим пишатися?!

«…Ми виступили. На врочистій церемонії Його Величність віддав мерові ключ від міста… Почався шлях обжитими землями, погода гарна, весна доволі суха, але розвідка доносить, що крижаний водограй непридатний для перевалу…»

Літопис було написано двома почерками. Чи навіть і трьома; хто це писав? Я напружила пам’ять; у дні, коли Королівство вирушило в путь, я тільки вчилася бути магом дороги, і навкруги було стільки нового, дивного, захоплюючого… Може, це Лане писав, усамітнений у своєму наметі? Або гачконосий канцлер, чи й обидва по черзі? А може, сам Оберон доклав до цього руку?!

Я нетерпляче перегорнула цілу сторінку, зайняту нудотним переліком усієї поклажі, витрат харчів, «здобутих і розтрачених ресурсів». Це точно канцлер, за кожним рядком начебто чується його монотонний голос. А це…

«Не всі, приналежні Королівству по праву, вирушили з нами. Рішення давалося важко. Але запас міцності в Королівства високий, особливо з новим магом дороги. Рішення йти чи залишатися кожен приймає сам, але відповідальність усе одно на мені…»

На цих словах нитка, вплетена в папір, раптом вивільнилась, і я побачила її ледь розкошланий кінець.

* * *

Мені доводилося засилювати нитку в голку швейної машинки. Але у вушко голки на мечі — ніколи; від хвилювання я навіть разів зо два схибила, хоча нитка була тоненька, а вушко широке.

Ці слова в літописі писав Оберон. Вони були поєднані з його зникненням, зв’язані червоною ниткою. Мені здавалося, король зовсім близько, варто тільки змахнути мечем; Зшивач відшукає заховане та з’єднає розірване.

Нитка вільно звисала з отвору на кінці меча. Я обережно поводила Зшивачем вправо-вліво; нічого не трапилося. Я тицьнула в уявного супротивника. Нитка натяглася, стала схожою на лазерний промінь і знову зависла.

— Шукай Оберона!

Нічого. Я насупилася, зосередилася, не бажаючи відступати:

— Слово забуття!

Меч раптом зробився важким і щомиті важчав. Я вперлася вістрям у підлогу; меч, начебто тільки цього й чекав — глибоко встромився у ворсистий килим. Він ішов дедалі глибше, вертикально вниз, тягнучи за собою червону нитку. За моїми розрахунками, він повинен був уже проткнути наскрізь кам’яну