Жюль Верн - Навколо світу за вісімдесят днів

Проте не встиг закінчити фразу. За ним, на терасі, пролунали жахливі вигуки: «Слава, слава! Хай живе Мендібой!» То був новий загін виборців, що поспішав на підмогу, обходячи з флангу прихильників Кемерфільда.

Містер Фоґґ, місіс Ауда й Фікс опинилися між двох вогнів. Відступати було пізно. Натовп людей, озброєних кастетами й тростинами зі свинцевими головками, був нестримний. Нашого джентльмена й Фікса, що захищали леді, дуже пом’яли. Як завжди флегматичний, містер Фоґґ спробував був відбиватися кулаками, та марно.

Широкоплечий червонопикий здоровило з рудою бородою, очевидно ватажок цієї банди, заніс свого страшного кулака над містером Фоґґом, і тому було б непереливки, якби не Фікс, який самовіддано прийняв удар, призначений для іншого. Величезна ґуля одразу ж виросла в нього на голові під шовковим циліндром, що вмить перетворився на берет.

— Янкі! — процідив містер Фоґґ, окинувши свого супротивника презирливим поглядом.

— Англієць! — відповів той.

— Ми з вами ще зустрінемося!

— Коли буде ваша ласка. Ваше ім’я?

— Філеас Фоґґ. А ваше?

— Полковник Стемп В. Проктор.

Затим людська хвиля пронеслася далі. Фікса збили з ніг; коли він устав, весь його одяг був пошматований, зате він сам серйозно не постраждав. Його дорожнє пальто роздерли на дві нерівні частини, а штани скидалися на ті, що носять відповідно до тубільної моди деякі індіанці — спершу видерши всю їх задню частину. Та, головне, не постраждала місіс Ауда, лише Фіксові нам’яли боки.

— Дякую вам, — сказав містер Фоґґ детективові, коли вони вибралися з юрби.

— То пусте, — відповів Фікс, — проте ходімо!

— Куди?

— У магазин готового одягу.

Справді, такий візит був дуже до речі. Костюми Філеаса Фоґґа й Фікса перетворилися на лахміття, наче обидва джентльмени билися на боці вельмишановних Кемерфільда чи Мендібоя.

За годину, належно вбравшись і придбавши нові головні убори, вони повернулися до «Міжнародного готелю».

Паспарту вже очікував там на свого хазяїна, озброєний півдюжиною шестизарядних револьверів центрального бою. Коли він помітив Фікса пліч-о-пліч із містером Фоґґом, його обличчя спохмурніло. Але місіс Ауда стисло розповіла йому про те, що сталося, і Паспарту заспокоївся. Очевидно, Фікс перестав бути ворогом і став союзником. Він чесно додержував свого слова.

Після обіду викликали екіпаж, що мав відвезти наших мандрівників і їхній багаж на вокзал. Сідаючи в екіпаж, містер Фоґґ запитав Фікса:

— Ви більше не бачили цього полковника Проктора?

— Ні, — відповів Фікс.

— Я повернуся в Америку і знайду його, — холодно мовив джентльмен. — Не личить британському громадянинові дозволяти так із собою поводитись.

Поліцейський інспектор усміхнувся і змовчав. Певно, містер Фоґґ належав до тієї категорії англійців, які не схвалюють дуелі в себе на батьківщині, однак у разі потреби захистити свою честь готові битися за кордоном.

За чверть шоста мандрівники прибули на вокзал, де вже очікував поїзд, готовий до відправлення.

Заходячи до вагона, містер Фоґґ запитав у провідника:

— Послухайте, друже, що це сьогодні відбувалося в Сан-Франциско?

— Мітинг, пане, — відповів провідник.

— Проте мені здалося, що на вулицях були заворушення?

— Ні, то був звичайний виборчий мітинг.

— Імовірно, вибирали головнокомандувача? — запитав містер Фоґґ.

— Ні, пане, мирового суддю.

Вислухавши цю відповідь, містер Фоґґ мовчки ввійшов у вагон; за мить поїзд помчав уперед.

Розділ двадцять шостий,

де описано подорож в експресі Тихоокеанської залізниці

«Від океану до океану» — так називають американці велику залізничну колію, що перетинає Сполучені Штати в найширшому місці їхньої території. Насправді Тихоокеанська залізниця розгалужується на дві частини: Центральну Тихоокеанську — між Сан-Франциско й Огденом — і Об’єднану Тихоокеанську — між Огденом та Омахою. Там сходяться п’ять окремих ліній, що зв’язують Омаху з Нью-Йорком.

Таким чином, Нью-Йорк і Сан-Франциско з’єднані суцільною металевою стрічкою завдовжки три тисячі сімсот вісімдесят шість миль. Між Омахою і Тихим океаном залізничну колію прокладено місцевістю, яку доволі часто навідують індіанці й дикі звірі, — цю величезну територію близько 1845 року почали заселяти мормони після вигнання їх із Іллінойсу.

У старі часи, навіть за найсприятливіших обставин, на переїзд між Нью-Йорком і Сан-Франциско витрачали півроку. Нині досить семи днів.

1862 року, незважаючи на протести депутатів південних штатів, які жадали, щоб шлях проходив південніше, залізницю намітили між сорок першою і сорок другою паралелями. Покійний президент Лінкольн особисто заклав початок шляху в місті Омасі, що в штаті Небраска. Роботу розпочали негайно й виконували з чисто американською діловитістю, що не терпить ні бюрократизму, ні паперової тяганини. Швидкість будівництва не повинна була позначитись на міцності споруд. У прерії укладали по півтори милі колії щодня. По рейках, покладених напередодні, локомотив доставляв рейки, потрібні назавтра, і просувався далі у міру будування дороги.

Від Тихоокеанської залізниці відходить кілька гілок: у штатах Айова, Канзас, Колорадо й Ореґон. Від Омахи вона йде уздовж лівого берега річки Платт до гирла її північного рукава, потім завертає на південь, перетинає землі Ларамі, Восатчський гірський хребет, минає Солоне озеро, підходить до столиці мормонів Солт-Лейк-Ситі, потім заглиблюється в долину Туїлла, проходить пустелею, огинає гору Седара й Гумбольдта, перетинає Гумбольдт-рівер, гори С’єрра-Невада, Скелясті гори й долиною річки Сакраменто поступово спускається до Тихого океану.

Такою була ця довга артерія, якою поїзди пробігали за сім днів, і вона дозволяла містерові Фоґґу сподіватися 11 грудня сісти в Нью-Йорку на пакетбот, що відпливає до Ліверпуля.

Вагон, у якому розмістився Філеас Фоґґ, являв собою щось на зразок довгого омнібуса, що лежить на двох чотириколісних платформах, рухливість яких давала змогу легко долати криві невеликого радіуса. У вагоні не було купе: перпендикулярно до його осі розміщувалися два ряди крісел; між ними залишався вільний прохід, що вів до туалетної кімнати і вбиральні, які були в кожному вагоні. По всій довжині потяга вагони були з’єднані між собою помостами, тож пасажири могли вільно переходити з одного кінця поїзда в інший; у їхньому розпорядженні були вагони-ресторани, вагони-тераси, вагони-салони, вагони-кав’ярні. Бракувало тільки вагонів-театрів. Та згодом з’являться й такі.

Поміж вагонами безперестану снували газетярі, продавці книжок, напоїв, сигар, їстівних припасів та інших товарів; покупців їхнього краму вистачало.

Потяг вирушив зі станції Окленд о шостій годині вечора. Настала ніч — темна й холодна, небо затягло хмарами, що загрожували будь-якої миті прорватися сніговою заметіллю. Поїзд ішов із середньою швидкістю. Якщо врахувати зупинки, то він рухався не швидше двадцяти миль за годину; проте, ідучи таким ходом, він міг перетнути територію Сполучених Штатів у встановлений строк.

Пасажири у вагоні розмовляли мало. Усі починали потроху дрімати. Паспарту сидів поряд із поліцейським інспектором, однак обидва мовчали. Після описаних вище подій їхні взаємини помітно охололи. Не відчувалося