Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

воно, а не її ніжна плоть, стікає кров’ю. Але я не міг їй допомогти. Якось до господаря заявився работорговець, і мою сестру разом із партією скутих ланцюгами рабів… погнали на невільницький базар у Орлеані. Так він вчинив за ту єдину її провину, ні за що інше! Відтоді мені нічого про неї не відомо. Минали роки… Я ріс, як пес на прив’язі: без батька, без матері, без братів і сестер… Жодної рідної душі поряд… Ніхто про мене не піклувався, не переживав за мене. Мене пригощали лише лайкою та канчуками. Не знаю, чи повірите, що я боровся із собаками за кістки, кинуті їм, бо навіть така їжа була мені за щастя. Та все ж, коли сльози душили мене, не давали ночами спати, я плакав не від голоду й болю, а з туги за матір’ю і сестрою. Адже мене ніхто не любив… Я не знав душевного тепла, не чув доброго слова, поки не потрапив до вас на фабрику, містере Уїлсон. Це вам я зобов’язаний тим, що навчився читати і писати, усім, чого досягнув у житті. Бог свідок, моя вдячність безмежна! Потім, сер, я зустрів свою майбутню дружину і покохав її усім серцем. Ви бачили її, знаєте, яка вона вродлива. Коли вона сказала, що також любить мене і ми побралися, я нетямився від щастя. Моя Еліза — не просто красуня, сер. У неї ще й прекрасна, чиста душа… А що ж потім? Ви це пам’ятаєте: мій господар приїхав на фабрику, відірвав мене від усього, чим я жив, і методично почав змішувати мене з болотом, щодня, щогодини… Лише за те, що негр забув, хто він такий, отже треба нагадати йому, хто господар! Але це ще півбіди. Я стерпів. І тоді він став між мною і моєю дружиною… Він наказав мені покинути Елізу і взяти собі за жінку іншу негритянку, його рабиню. За вашими законами, він мав на це повне право! Але не за людськими законами і не за Господніми! Містере Уїлсон, вдумайтеся: все, що розбило серця моєї мами, моїх братів і сестер, моєї дружини і моє власне — все дозволялося вашими законами! Ніхто в Кентуккі не ставить їх під сумнів. А ви кажете, що я чиню неправильно, порушуючи закони своєї батьківщини! У мене, сер, батьківщини нема, як немає і батька. Але свою батьківщину я знайду! Ваша мені ні до чого. «Відпусти мене з Богом!» — я більше у неї нічого не прошу. А коли я дістануся Канади, де закон визнає негрів людьми, а не майном, і захистить мене, тоді нехай посміє хто-небудь стати на моєму шляху… Той, хто ризикне — пошкодує про це. Я битимуся за свою свободу до останньої краплі крові! Так робили ваші предки, таке ж право маю і я!

Джордж говорив зі сльозами на очах, енергійно жестикулюючи. Він то крокував по кімнаті, то знову сідав до столу. Добрий фабрикант, якому молодий мужчина виливав свої жалі, врешті-решт сам не витримав і теж розплакався. Потім він витягнув з кишені лимонного кольору шовкову хустину і заходився витирати нею обличчя.

— Прокляття на їхні голови! — раптом вигукнув він. — Я завжди вважав їх негідниками! Нехай простить мені Господь ці слова! Дій, Джордже, дій! Але будь максимально обережним, друже. Не пускай в хід своєї зброї, доки… Ех, одне слово, не поспішай стріляти, а як доведеться, то прицілюйся точно, намагайся будь-що влучити у ворога. А де твоя дружина, Джордже? — запитав містер Уїлсон, енергійно ходячи по кімнаті.

— Утекла разом із дитиною, сер, а куди — не знаю… Мабуть, на Північ. І чи доведеться мені ще коли-небудь стрітися з ними — одному Богові відомо.

— Утекла? Від таких добрих господарів? Не може цього бути!

— Навіть добрі господарі іноді грузнуть у боргах, а закони нашої країни дозволяють їм забрати дитину у матері і розрахуватися нею із кредиторами, — палко сказав Джордж.

— Так-так, — пробурмотів добрий старий, порпаючись у кишені. — Хоч я певен, що чиню протизаконно, та нехай! Ось, маєш, Джордже, — і він тицьнув йому пачку асигнацій.

— Не потрібно, містере Уїлсон, щирий друже! — сказав Джордж. — Ви й без того стільки всього зробили для мене, а це може завдати вам клопотів! Мені не бракує грошей, на дорогу мені стане.

— Візьми, Джордже, візьми! Вони можуть згодитися у дорозі. Гроші ж не тяжка ноша. До того ж ти заробив їх, чесно заробив. Не відмовляйся, Джордже, прошу тебе.

— Гаразд, сер, та лише за однієї умови: я поверну вам цей борг за першої ж нагоди.

— Як собі хочеш. А тепер нам треба порадитись. Скажи-но, скільки ще тобі доведеться подорожувати у новому образі? Сподіваюся, що недовго і недалеко. Тебе важко впізнати, та все ж це так ризиковано! А звідки слуга? Хто це?

— Це своя людина. Минулого року він утік до Канади, а там дізнався, що його господар, аби помститися йому і зірвати на комусь свій гнів, наказав покарати батогами його стареньку маму. Тепер Джим повернувся, щоб забрати її з собою, якщо це буде можливо.

— Вона з вами?

— Ще ні. Джим ходив довкола обійстя, зазирав із різних схованок, вичікував зручного моменту, та поки безрезультатно.

Він довезе мене до Огайо, передасть друзям, які свого часу допомогли йому, а потім повернеться по матір.

— Це ж небезпечно! — вжахнувся містер Уїлсон.

Джордж випростався, і гордовитий усміх промайнув на його обличчі. Фабрикант, не приховуючи свого подиву на такі зміни, оглянув молодого мулата з ніг до голови і сказав:

— Що з тобою трапилося, Джордже? Ти тримаєшся і говориш зовсім інакше. Куди подівся Джордж, якого я знав?

— Віднині я вільний! — з гідністю промовив Джордж. — Так, сер! Ніколи і ні до кого я більше не звертатимусь: «Господарю»… Я сам собі господар! Я вільний!

— Стережися, Джордже! А як тебе спіймають?..

— Тоді… Що ж, містере Уїлсон… Знаєте, у могилі усі рівні та вільні.

— Я не стомлююся тобі дивуватися, і пишаюся твоєю сміливістю! Це ж треба, приїхати до найближчого готелю!..

— Але в цьому є своя логіка. Це настільки нахабно, що ніхто й не шукатиме мене тут, під самим носом у господаря. А ви, я знаю, мене не викажете. Переслідувачі будуть поперед мене. Джим був рабом господаря з іншого округу, тут його ніхто не знає. Тим паче, що за давністю події про нього вже й думати забули. А мене, сподіваюся, за оголошенням не затримають.

— А тавро?

Джордж зняв рукавицю, показав свіжі рубці на руці і