Анатолій Наумович Рибаков - Кортик

У розколинах високої монастирської стіни гніздилися галки. Їх голосний крик наповнював безлюдне кладовище. Сумовита травичка на могильних горбках висохла і пожовкла. Металеві грати здригалися від різких подувів вітру.

— Доведеться почекати, — сказав Мишко.

Друзі посідали на низенькій лавочці, що спиралася на два хиткі стовпчики і зовсім припадала до землі.

— Половину покійників ховають живими, — об'явив Генка, поглядаючи на могили.

— Чому? — спитав Славик.

— Здається, що чоловік умер, а насправді, він заснув летаргічним сном. У могилі він прокидається. Піди тоді доводь, що ти живий.

— Це буває, але рідко, — сказав Мишко.

— Навпаки, дуже часто, — заперечив Генка. — Треба в покійника електричний струм пропустити, тоді не помилишся.

— Нова теорія доктора медицини Геннадія Петрова! — оголосив Мишко.

— Прийом від. двох до чотирьох, — додав Славик.

— Смійтесь, смійтесь, — сказав Генка. — Поховають вас живими, тоді взнаєте. Смійтесь! — Він ображено замовк, потім нетерпляче запитав: — Коли вони прийдуть?

— Прийдуть, — відповів Мишко. — Раз обіцяли — значить, прийдуть.

— Може, краще все-таки не затівати всієї цієї справи? — сказав Славик, глянувши на хлопців.

— А що ж? — спитав Мишко.

— Можна піти в міліцію і все розповісти.

— Здурів! — розсердився Генка. — Щоб міліції весь скарб дістався, а ми з носом?

— У міліцію ми встигнемо заявити, — сказав Мишко. — Раніше треба все як слід з'ясувати, а то засміють нас, і більш нічого… Взагалі, як вирішили, так і зробимо.

Ледве Мишко вимовив ці слова, з-за монастирської стіни з'явилися Оленка й Ігор Буш. Вони привіталися з хлопцями і сіли поряд на лавку.

Оленка була в осінньому пальті і красивій яскравій косинці. Ігор у костюмі з галстуком і в модній кепці мав, як завжди, серйозний вигляд. Добре вмостившись на лаві, він вийняв великий кишеньковий годинник, подивився на нього і пробасив:

— Здається, не запізнилися.

Оленка, посміхаючись, оглянула хлопців:

— Ну, як поживаєте?

— Нічого, — за всіх відповів Мишко. — А ви як?

— Ми теж нічого. Тільки недавно повернулися з подорожі.

— Де ви були?

— В різних місцях. У Курську були, в Орлі, на Кавказі…

— Хороше на Кавказі! — сказав Генка. — Там урюк росте.

— Припустімо, урюк там не росте, — зауважив Славик.

— Як з нашим проханням? — спитав Мишко.

— Ми все влаштували, — пробасив Ігор.

— Так, — підтвердила Оленка, — ми домовилися. Можете його взяти. Але для чого він вам потрібний? Він весь поламаний.

— Резина зовсім непридатна, — сказав Ігор.

— Це пусте, — сказав Мишко, — ми його відремонтуємо.

— Але навіщо вам потрібний цей візок? — допитувалася Оленка.

— Так… Для однієї справи, — ухильно відповів Мишко.

— Знаєте, хлопці, — сказала раптом Оленка, — я впевнена, що ви шукаєте скарб.

Хлопці розгублено витріщили очі.

— Чому ти так думаєш? — Мишко почервонів.

Вона розсміялася:

— Дивлячись на вас, це дуже легко відгадати.

— Чому?

— Ви хочете знати чому?

— Так, хочемо знати чому.

— Тому що в людей, які шукають скарб, буває страшенно безглуздий вигляд.

— А ось і не вгадала, — сказав Генка, — ніякого скарбу ми не шукаємо. Сама розумієш: уже хто-хто, а я такими дурницями не займався б.

— Ну добре, — сказав Мишко, — годі жартувати. Коли ми можемо взяти візок і скільки ми повинні за нього заплатити?

— Можете взяти його, коли захочете, — сказала Оленка, — а платити нічого не треба. Він циркові більше не потрібний.

— У бухгалтерії списаний по акту, — солідно додав Ігор. Він встав, подивився на годинник: — Оленко, нам пора.

Хлопці провели Бушів до трамваю. Біля зупинки тупцював, потираючи закляклі руки, лоточник. Його кашкет з золотим написом «Моссельпром» був насунутий на самі вуха, і закрутка від останньої літери зігнулася пополам. Хлопці купили «прозорих», почастували ними Бушів. Потім Оленка й Ігор поїхали. Друзі по Великій Царицинській, через Дівоче поле, попрямували додому.

Розділ 52

РЕКЛАМНИЙ ВІЗОК

У безлюдному сквері осінній вітер грався опалим листям. Він збирав його в купу, кружляв навколо голих дерев, змітав на сірий граніт церковних сходів, шарудів ним на одиноких лавках, кидав під ноги прохожим і брудними, розтоптаними, шматками тягнув угору по Остроженці, де забивав під колеса яскравого рекламного візка, що стояв на розі Всеволжського провулка.

На візку були прикріплені під кутом два фанерних щити з розвішаними на них афішами нової кінокартини «Комбриг Іванов». Вгорі, там, де щити стикалися, погойдувалися вирізані з фанери літери «Кіно арбатський Арс».

Постійні прохожі Остроженки звикли до візка, що вже кілька днів незмінно стовбичив на розі. Тільки ввечері за ним приходив хлопчик і забирав його. Лисий дідок, хазяїн філателістичної крамниці, завжди лаяв хлопчика за те, що він ставить візок проти крамниці. Хлопчик нічого йому не відповідав, підкладав камінці під колеса і спокійно йшов геть.

Одного разу ввечері хлопчик прийшов, вийняв з-під коліс візка камінці, вкотив його у двір і пішов у двірницьку.

Двірник, худий рудий татарин, сидів на широкому ліжку, звісивши босі ноги на підлогу.

— Дядечку, — сказав хлопчик, — мій візок поламався. Можна йому постояти у дворі?

— Знову поламавси, — двірник ліниво поглянув у вікно, — знову поламавси. — Він позіхнув, поплескав долонею по губах. — Нехай стоїть, нам хіба жалка…

Хлопчик вийшов, уважно, оглянув візок, помацав верхню планку, тихенько стукнув по щиту і пішов геть.

Двір, пустішав. У вікнах гасли вогні. Коли зовсім стемніло, з під'їзду вийшли старий філателіст і Філін. Вони зупинилися біля самого візка, і філателіст напівголосом спитав:

— Отже, вирішено?

— Авжеж, — роздратованим шепотом відповів Філін, — чого йому чекати? Рік, як ви його за ніс водите.

— Складний шифр, — пробурмотів дідок, — за всіма даними — літорея, а от бач ти, без ключа не можу прочитати.

— Якби ви знали, що там є, — зашепотів Філін, нахиляючись до старого, — то прочитали б.

— Розумію, розумію, та що робити! — Дідок розвів руками. — Вище голови не стрибнеш. Може, почекає ще Валерій Сігізмундович. Їй-богу, краще почекати.

— Не хоче він більше чекати. Зрозуміло? Не хоче. Отож до неділі все приготуйте. І інше все. Я сам не прийду: хлопчину пришлю.

Філін пішов. Дідок довго дивився йому вслід, шамкаючи беззубим ротом, потім побрів у під'їзд. В освітленому вікні з'явилася його згорблена постать. Дідок повільно пересувався по кухні. Нахилившись, він підкачав примус. Довгі червоні язики полум'я висовувалися з-під чайника, облизуючи його круті боки.

Потім дідок почав чистити картоплю. Чистив він її повільно, акуратно. Лушпайка довгою, ламаною стрічкою звисала все нижче й нижче, аж доки не падала в відро.

З кухні дідок перейшов у кімнату і схилився над столом. Певний час він стояв зовсім нерухомо, потім підвів голову, подивився у вікно, перед яким стояв візок, і почав завішувати вікно. Завішував він