Гюстав Флобер - Пані Боварі

І справді, двері в церковному будинку рипнули, і на порозі показався абат Бурнізьєн. Діти побігли, штовхаючись, до церкви.

— Оці ще мені одірвиголови, — пробуркотів священик, — все вони отак.

І він підняв розшарпаний катехізис, на який наступив був ногою.

— Ніякої тобі пошани…

Але, побачивши пані Боварі, він сказав:

— Даруйте, я вас не помітив.

І, поклавши катехізис у кишеню, зупинився, крутячи в пальцях важкий ключ від ризниці.

Проміння призахідного сонця било йому просто в обличчя, і ластикова сутана, лиснюча на ліктях і обтріпана знизу, здавалась світлішою. На широких грудях вздовж ряду ґудзиків тягнулись плями від жиру й тютюну; особливо густо було їх нижче стоячого комірця, на який складками звисало його червоне воло. Обличчя його було вкрите буйним жовтуватим ластовинням, яке щезало в шорсткій щетині сивіючої борідки. Він щойно встав од обіду і гучно сопів.

— Як ся маєте? — спитав він Емму.

— Погано, — відповіла вона. — Важко мені.

— І мені теж, — сказав священик. — Ці перші жаркі дні так розслабляють. Що вдієш? Ми народжені, щоб страждати, мовляв святий Павло. А що думає про це пан Боварі?

— А що він! — зневажливо махнула рукою Емма.

— Та ну! — здивувався добряк. — Невже він вам нічого не прописує?

— Ах, — зітхнула Емма, — земні ліки мені не поможуть.

Але кюре весь час заглядав у церкву, де хлопці, стоячи навколішки, штовхали один одного в плече і падали, як карткові солдатики.

— Я хотіла б знати… — знову почала вона.

— Ти в мене сьогодні заробиш, Рібуде! — гукнув сердито кюре. — Ось я тобі вуха намну, поганий хлопчисько.

І він повернувся до Емми:

— Це син тесляра Буде; батько-мати — люди з достатком і попускають йому велику волю. А коли б він захотів — добре б міг учитись. Дуже здібний хлопчина! То я на нього жартома кажу Рібуде (як ото звуться гори, знаєте, по дорозі в Маром). То, значить, гори Рібуде, а я на хлопця кажу горе Рібуде… Ха-ха-ха! Якось я розповів про свій каламбур його превелебності, і він засміявся… зволив засміятися. Ну, а як ся має пан Боварі?

Емма, здавалось, не слухала.

— Напевно, дуже зайнятий, як і завжди? — провадив її співрозмовець. — Адже нікому стільки не доводиться працювати на всю парафію, як мені та йому. Тільки він зціляє тіло, — вибухнув кюре густим сміхом, — а я — душу.

Емма благально подивилася на нього.

— Так… — сказала вона. — Ви допомагаєте всім страждущим.

— Ох, і не кажіть, пані Боварі! От сьогодні вранці мені довелося їхати аж у Нижній Діовіль, а все через корову. Обдулась, бідолашна, а люди думають, що з пристріту. Щось у них усі корови… пробачте! Лонгмар! Буде! Ви чуєте, що я вам кажу, шибеники!

І він прожогом кинувся в церкву.

Хлопчаки юрмилися довкола високого аналоя, вилізали на паламареву табуретку, розгортали часослов, а дехто вже підкрадався до сповідальні. Але тут на пустунів налетів кюре, частуючи їх направо й наліво запотиличниками. Він хапав їх за шкірки, підіймав угору і з розмаху ставив навколішки, ніби хотів увігнати їх у кам'яну підлогу. Утихомиривши дітей, він повернувся до Емми.

— Так, — сказав він і, затиснувши в зубах кінчик великого ситцевого носовичка, став розгортати його. — Бідні, бідні наші селяни…

— Є і крім них нещасні, — відповіла Емма.

— Авжеж! Наприклад, міські робітники.

— Ні, не вони…

— Е, не кажіть! Я сам знав немало бідних матерів сімейств, жінок благочестивих, мало не святих. І от вони не мали хліба…

— Ну, а ті, — заговорила Емма, і куточки уст її болісно скривилися, — а ті, панотче, у яких є хліб, але нема…

— Дров на зиму? — перехопив священик.

— Ет, що дрова!

— Як-то, що дрова? А мені здається, що коли людина сита, вдіта, в теплі, в добрі… то, кінець кінцем…

— Боже мій, боже мій! — зітхнула Емма.

— Вам недобре? — спитав кюре і заклопотано підійшов до неї. — Мабуть, з'їли чогось такого… Пані Боварі, вам треба піти додому та випити трохи чаю, то й полегшає, або й холодної води з цукром — воно помагає.

— А що хіба? — спитала Емма, ніби прокинувшись від забуття.

— Ви провели рукою по лобі. То я подумав, що вам недобре.

Потім, схаменувшись, сказав:

— Але ви питали в мене про щось? Про що ж пак? Я й забув.

— Та ні, нічого, нічого, — повторяла Емма. І погляд її, що блукав навколо, спинився раптом на старому чоловікові в сутані. Обоє мовчки дивилися одне одному в вічі.

— Ну, тоді пробачте, пані Боварі, — сказав нарешті служитель церкви, — обов'язок передусім. Треба мені ще попрацювати з моїми шибайголовами. Скоро день їх першого причастя. Боюсь, щоб не вийшло якогось сюрпризу. Ось чому від самого вшестя я по середах учу їх додатково. Бідні дітлахи! З самого пуп'яночку треба настановляти їх на путь праведний, як сам господь заповідав нам устами свого божественного сина… Доброго здоров'я, ласкава пані; моє шанування панові доктору.

І він увійшов у церкву, приклякнувши на хвилю на порозі.

Емма бачила, як він, важко ступаючи, трохи схиливши голову набік, ішов, розставивши руки, і зник десь між подвійним рядом лавок.

Тоді вона повернулась кругом на закаблуках, як маріонетка на стрижні, і попрямувала додому. Але ще довго долітали до неї ззаду дзвінкі голоси дітвори і грубий бас кюре:

— Ти християнин?

— Так, я християнин.

— Хто зветься християнином?

— Той, хто, прийнявши хрест святий… хрест святий… хрест святий…

Тримаючись за поручні, Емма піднялась по сходах і, як тільки опинилась у себе в кімнаті, впала у крісло.

Блідаве світло м'яко й хвилясто струмилося крізь шибки. Меблі здавались іще більш непорушними, ніж завжди, і губились у сутіні, мов у темрявому океані. Вогонь у каміні погас, безнастанно цокав годинник, і Емма дивувалась мимоволі, як речі можуть бути такі спокійні, коли в неї на душі так буряно, так хвильно. А між вікном і робочим столиком невпевнено дибала в своїх плетених черевичках маленька Берта, силкуючись підійти до матері і вхопитися за стрічки її фартуха.

— Не лізь! — сказала Емма, відсторонюючи її рукою.

Але дівчинка знову підійшла ще ближче до її колін; упершися в них рученятами, вона дивилась на матір великими голубими очима, і з рота її тоненькою цівкою стікала слина на Еммин шовковий фартух.

— Не лізь! — роздратовано повторила мати.

Її вид так налякав дитину, що та аж заплакала.

— Та кажу ж тобі, не лізь! — і Емма пхнула дівчинку ліктем.

Берта впала біля комода і вдарилась об мідну скобку; вона подряпала собі щоку, виступила кров. Пані Боварі кинулась підіймати її, сіпнула