Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

убити супротивника в бою, всім своїм виглядом показував, що такий жорстокий присуд викликає в нього огиду.

— Правосуддя не знає милосердя, — сказав суддя, і знову запала мовчанка.

— Нехай він помирає без викупу, — промовив котрийсь із плантаторів, — він показав себе підлим псом. Нехай і вмре собачою смертю.

— А ти що скажеш, пеоне? — врочисто спитав Сліпий Розбійник. — Що ти скажеш? Ти, що стільки витерпів і нині знову став людиною, ти, напівмайя, що кохав чарівну жінку? Чи має цей чоловік умерти як собака, бо за нього ніхто не хоче внести викупного?

— Цей чоловік — жорстокий, — мовив пеон, — а проте моє серце надзвичайно жалісливе сьогодні. Якби в мене було десять тисяч, я сам заплатив би за нього. Так, святий і праведний отче, я повернув би навіть свій борг плантаторові, якби мав двісті п'ятдесят песо.

Радісна усмішка так змінила обличчя старому, що його важко було впізнати.

— Ти також промовляєш сьогодні голосом божим, новонароджений, — похвалив він пеона.

Френк щось швидко нашкрябав у чековій книжці і передав метисці папірець, на якому ще не висохло чорнило.

— Дозвольте й мені сказати, — почав він, — нехай уже цей чоловік не помирає як собака, хоч, правду кажучи, він і показав себе зрадливим собакою.

Метиска вголос прочитала чек.

— Не треба нічого пояснювати, — звернувся до Френка Сліпий Розбійник, — я не такий уже дикун і не завжди жив у Кордільєрах. Я дістав комерційну освіту в Барселоні, знаю Нью-Йоркський Національний банк і колись вів з ним справи через своїх представників. Чек виписано на десять тисяч золотих доларів. Той, хто написав його, вже сьогодні сказав правду. Чек — дійсний, і, я знаю, його сплатять відразу. Людина, що викупляє свого ворога, або надзвичайно гарна, або божевільна, або дуже багата! Скажи мені, о чоловіче, чи не вплутано й тут чарівної жінки?

І Френк, не зважуючись дивитись ні праворуч, ні ліворуч, щоб не бачити Генрі чи Леонсії, глянув просто в обличчя Сліпого Розбійника й відповів так, як він мусив був відповісти:

— Так, о суворий правосудцю, тут уплутана чарівна жінка.

РОЗДІЛ XII

На тому самому місці, де люди у сутанах з мішковини зав'язали полоненим очі, кавалькада спинилась. Вона складалася з кількох розбійників, Леонсії, Генрі та Френ-ка, що з зав'язаними очима сиділи на мулах, і пеона, теж із пов'язкою, що йшов пішки.

Плантатори, начальник поліції, Торес і поліцаї з таким самим почтом проїхали півгодини тому.

З дозволу похмурого ватажка полонені перед тим, як їх звільнили, познімали з себе пов'язки.

— Здається, я вже тут був, — засміявся Генрі, розглядаючись навкруги й упізнаючи місцевість.

— А нафтові джерела ніби й досі горять, — сказав Френк, показуючи пальцем на небокруг, завинений у хмару чорного диму. — Дивись, що ти накоїв, пеоне. Як на людину, що не має нічого, ти найбільший марнотратець, якого я будь-коли зустрічав. Мені розповідали про сп'янілих нафтових королів, що прикурювали сигари банкнотами в тисячу доларів, а тут ти спалюєш мільйон доларів щохвилини.

— Не такий уже я злидар, — загадково похвалився пеон.

— Перебраний мільйонер! — пожартував Генрі.

— А де ти тримаєш свій капітал? В Національному банку? — додала Леонсія.

Пеон не зрозумів запитання, але второпав, що з нього глузують, і ображено замовк.

— Звідси ви можете йти, хто куди хоче, — взяв слово похмурий ватажок. — Такий був наказ справедливого. Злазьте, сеньйори, і поверніть мені мулів. Щодо сеньйорити, то вона може залишити собі мула, як подарунок від справедливого, бо він ніколи не дозволив би сеньйориті йти пішки. А вам обом не завадить прогулятися. Справедливий особливо радить багатому сеньйорові більше ходити пішки. Він каже, що багаті майже не ходять пішки, обростають салом, а гладких чоловіків жінки не люблять. Така мудрість справедливого. Далі він також порадив пеонові лишатись у горах. Тут він знайде чарівну жінку, бо він потребує жінки, і розумніше було б шукати її серед жіноцтва свого народу. Жінки з долини повинні належати тамтешнім чоловікам. А жінки з Кордільєр — чоловікам із Кордільєр. Богові не подобаються мішані подружжя. Недарма мул — така огидна тварина. Світ, коли його утворювалось, не був розрахований на мішанці та люди багато чого вигадали самі. Чисті раси, змішавшись, породжують нечисті. Не можна також змішувати воду з олією. Гарний приплід дають тільки пари однакового роду, і тільки люди однакового роду можуть дружитися. Оце ті слова, що їх звелів мені переказати вам справедливий. І ще він велів додати, що знає, про що каже, бо й сам грішив саме в цьому.

Від цих слів англосаксам Френкові й Генрі, та й Леонсії, що була родом латиноамериканка, стало трохи ніяково. Звісно, Леонсія поглядом дала б зрозуміти обом любим її серцю юнакам, що не зважатиме на це, якби була з кожним наодинці, а Генрі з Френком і собі голосно запротестували б проти слів старого, бувши сам на сам із Леонсією. Але водночас десь глибоко в них ворушилось почуття, що Сліпий Розбійник сказав правду. І на серце їм ліг тягар.

Шелест і хруск у заростях відвернув їх від думок: то, ламаючи гілля, спускався до них плантатор з кількома сусідами, і коні їхні ковзалися на узбіччі стрімкого яру. Він ио-лицарському схилився перед Леонсією, дочкою Солано, і так само щиро привітався з обома юнаками, не забувши, що вони — приятелі Енріко Солано.

— Де ваш вельмишановний батько? — спитав він у Леонсії. — Я маю добрі новини для нього. Відтоді, як ми з ним не бачились, я хворів на лихоманку. Але я послав гінців у Бокас-дель-Торо, а завдяки сприятливому вітру вони швидко перепливли лагуну Чірікві. Тамтешній начальник поліції — мій приятель і допоміг їм зв'язатися по радіо з президентом Панами. Він також мій давнішній товариш: скільки разів ми тицяли один одного носом у болото, коли вчилися в колонській школі і жили в одній кімнаті. І от від нього я дістав уже відповідь, що все гаразд. На суді в Сан-Антоніо сталася помилка через надмірну, хоч і похвальну, службову пильність начальника поліції. Тепер уже все забуто й подаровано, і шановна родина Солано та їхні американські друзі можуть спокійно вертатися додому…

Враз плантатор, що саме низенько вклонився Генрі й Френкові, помітив пеона, який ховався за Леонсіїним мулом, і очі йому заблищали з радості.

— Ти не забула мене, мати божа! — палко вигукнув він і обернувся до своїх сусідів. — Ось він, той дурний і безсоромний негідник, що втік від мене. Держіть його! Я полатаю йому боки так, що він цілий місяць не підведеться.