Френсіс Ходжсон Бернетт - Маленький лорд Фонтлерой

граф із кожним днем усе більше прив'язувався до внука — єдиної істоти, котра обдарувала його довірою. Граф уже уявляв собі, як то Седрик виросте і перетвориться на вродливого юнака, сильного і шляхетного, зі щирим відкритим серцем, яке скрізь знаходитиме друзів. Граф також замислювався, чим то займатиметься у майбутньому його онук, як зуміє розпорядитися щедрими дарунками, які дісталися йому від природи. Коли він ото спостерігав за хлопчиком, коли той лежав собі на килимку у бібліотеці, гортаючи якийсь величезний том, то в очах старого вельможі щораз частіше з'являвся характерний блиск, а на обличчі виступав рум'янець.

«Так, цей хлопчина багато вартий… Йому багато чого під силу… багато!» — думав він собі.

Граф нікому не розповідав про ті почуття, які викликає у ньому Седрик. Коли розмовляв з онуком, то найбільшим виявом емоцій була хіба ота його понура посмішка. Однак Фонтлерой невдовзі і сам відчув, що дідусь його любить, що йому приємно, коли він є поруч — чи то побіч крісла, якщо вони були у бібліотеці, чи то за обідом у їдальні, чи то верхи на кінній прогульці, чи то на вечірньому проході по терасі.

— А пам'ятаєте, — вимовив Седрик, відірвавшись від книги, — пам'ятаєте, як ото ще першого вечора я казав вам, що ми станемо добрими друзями? Думаю, що тепер ліпших друзів, ніж ми, годі і знайти, правда?

— Так, ми з тобою справді подружилися, — відповів граф. — Іди сюди.

Фонтлерой підвівся з килимка і підійшов до дідуся.

— Чи існує ще щось, чого ти собі бажаєш? — спитав його граф.

Хлопчик на мить змовк, а тоді підвів на дідуся свої карі оченята. У них світилася якась сумна задума.

— Хіба одного, — вимовив він врешті. —1 чого ж? — поцікавився граф.

Фонтлерой знову на хвильку замовк. Зрештою, він знав, що сказати.

— То чого тобі бракує? — перепитав граф. І Фонтлерой відповів:

— Матусі.

Обличчя графа злегка перемінилося.

— Але ж ти бачишся з нею практично щодня, — проказав він. — Чи тобі того не досить?

— Раніше я був з нею увесь час, — вимовив Фонтлерой. — Вона завжди цілувала мене надобраніч, так само зранку… І ми могли все-все одне одному розповідати…

Якусь хвилю дідусь і онук дивилися одне одному у вічі. Тоді граф нахмурив брови.

— То ти ніколи не забуваєш про маму? — спитав він.

— Ні, — похитав головою Фонтлерой, — ніколи. І вона завжди про мене пам'ятає. Знаєте, я і про вас би не забув, навіть якби ми не жили разом. Я б увесь час про вас думав.

— Вірю тобі, чесне слово! — вигукнув граф, пильно дивлячись на хлопця.

Коли Седрик згадав про матір, серце графа знову на мить стиснулося від ревнощів. На цей раз навіть сильніше, бо ж тепер він іще більше прив'язався до хлопчика.

Проте невдовзі у графа з'явився свіжий клопіт — і то доволі серйозний, тим-то на якийсь час йому навіть довелося забути про ненависть до молодої вдови. Усе почалося доволі несподівано. Якось, а саме напередодні завершення будівництва нових осель для орендарів, у Доринкуртському замку влаштували врочистий обід. Взагалі-то таких прийнять тут уже давненько не відбувалося. За день до тієї гостини графа відвідала його рідна сестра, леді Лоридейл, разом зі своїм чоловіком, сером Гарі. Цей візит, звісно, викликав неабияке пожвавлення у селі, тим-то вхідний дзвіночок у крамниці місіс Дібл теленькав практично безупинно. Ще б пак: за увесь час, що минув після одруження леді Лоридейл (а це цілих тридцять п'ять років), вона завітала до Доринкурту лише раз. Ця вродлива літня жінка, із сивим волоссям і ямочками на щоках, мала воістину золоте серце, тим-то вчинки брата ніколи не викликали її схвалення. А що вдачі була небоязкої, то могла це виповісти йому в очі, а після декількох таких розмов узагалі перестала його навідувати.

Відколи леді Лоридейл не бачилася з братом — а минула ж купа років… — чутки, які до неї долітали, явно не тішили. Вона знала, що брат погано ставився до своєї дружини, що та так і померла, зневажувана і нехтувана. Леді Лоридейл також знала, як він обходився з рідними дітьми: байдужість — ось як таке ставлення можна було назвати. Двоє старших синів, Бевіс і Моріс, безхарактерні зіпсовані молодики, вочевидь не робили честі ані своєму батькові, ані будь-кому з цілої їхньої родини. Зрештою, вона їх так ніколи і не бачила. Та якось до її маєтку приїхав високий ставний юнак (на вигляд йому було років десь із вісімнадцять) — і повідомив, що він її племінник, Седрик Ерол, що приїхав її навідати, бо опинився тут неподалік і хотів нарешті побачити свою тітку Констанцію, про яку стільки чув від матері. Звісно, серце леді Лоридейл при вигляді племінника умить розтануло. Вона наполягла, аби хлопець залишився у неї бодай на тиждень, оточила його увагою й турботою, бо племінник таки справді викликав щиру повагу і захоплення. Юнак мав напрочуд погідну вдачу, спілкування з ним приносило одну втіху, тим-то коли небіж від'їжджав, леді Лоридейл висловила сподівання, що тепер вони бачитимуться частенько. Проте не так сталося як гадалося: це була їхня перша й остання зустріч. Річ у тім, що коли Седрик повернувся до Доринкуртського замку і розповів про своє гостювання у тітки Констанцїї, то граф просто впав у шал і категорично заборонив йому туди їздити. Леді Лоридейл завжди з теплотою згадувала свого небожа. Хоча звістка про те, що він десь там поспіхом одружився в Америці, її стурбувала, та коли довідалася, що граф зрікся рідного сина — то геть розгнівалася на брата. Так чи так, але відтоді нікому не було відомо, що діється з капітаном Седриком, де то він перебуває, як живе. Аж невдовзі долинула страшна звістка про його несподівану смерть. А потім Бевіс, його старший брат, упав з коня і забився. А далі лихоманка забрала життя й середущого, Моріса — він помер у Римі, так і не вийшовши з гарячки. Відтак леді Лоридейл прочула, що лордом Фонтлероєм збираються зробити того американського хлопчика, сина капітана Седрика Ерола.

— Певно, у Доринкурті ту дитину так само зіпсують, — поділилася своїм клопотом із чоловіком. — Хіба його мати стане цьому на заваді… якщо вона добра і мудра жінка, звісно.

Та коли леді Лоридейл довідалася, що хлопчика з матір'ю розлучили, то від гніву їй просто забракло слів.

— Та це ж нечувано, Гарі! — стурбовано проказала вона, звертаючись до чоловіка. — Забрати дитину у рідної матері і віддати тому негідникові, моєму братові! Та ж Доринкурт або на кожному кроці