Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05

життя ціною крові. Всі вбивали. І він убив того мандрівника заради паспорта. Він довів, на що здатний, коли одного й того ж дня бився на дуелі з двома російськими офіцерами. Він мусив якось показати себе, щоб здобути гідне місце поміж мисливців за хутром. Він мусив завоювати собі це місце. Позаду лежала довга, у тисячу років, дорога через увесь Сибір і Росію. Тим шляхом тікати не можна. Його шлях тільки вперед — через похмуре крижане Берінгове море до Аляски, шлях гід дикунства до ще лютішого дикунства. На вражених цингою суденцях мисливців за хутром, без харчів і без води, змагаючись із безупинними штормами цього бурхливого моря, люди просто звіріли. Тричі він відпливав на схід із Камчатки. І тричі, після неймовірних злигоднів і страждань, повертався назад разом з тими, хто вижив. Тікати не було куди, а повертати на той шлях, що його привів сюди, він не міг: там читали на нього копальні та батоги.

І знову, вчетверте й востаннє, відплив він на схід. Він вирушив з тими, що перші знайшли казкові Котикові острови, але не вернувся з ними ділити цінне хутро та брати участь у диких камчатських оргіях. Він заприсягся ніколи не вертатись назад. Бо знав, що треба йти вперед, коли хочеш дістатися до милих серцеві європейських столиць. Отож він переходив з корабля на корабель і так і лишився в цих незнаних північних краях. Товаришами його були слов'яни-мисливці, росіяни-шукачі пригод, монголи, татари й сибірські тубільці; кров’ю торували вони собі шлях серед дикунів цього нового світу. Воші вирізали цілі селища, коли місцева людність відмовлялася платити їм данину хутром, а їх, у свою чергу, вирізали команди інших кораблів. З усієї їхньої зграї зосталися живі тільки Суб’єнков та один фіни. У голоді й самоті перебули воші зиму на одному з безлюдних Алеутських островів, а навесні їх урятував якийсь корабель мисливців за хутром — таке щастя трапляється раз на тисячу випадків.

Та завжди його оточувала страшенна дикість. Переходячи з корабля на корабель і вперто відмовляючись вертатися назад, він потрапив, нарешті, на судно, що прямувало на південь. Уздовж надбережжя Аляски їм траплялися самі лише тичби дикунів. Кожну спробу об’якоритися серед навислого громаддя островів чи біля похмурих скель материка підстерігав бій або шторм. То буря накидалася на них, загрожуючи суднові руїною, а то підпливали бойові каное тубільців з войовничо розмальованими обличчями, щоб звідати на собі криваву силу піратських рушниць. Усе далі на південь пливли вони вздовж берега до легендою повитої Каліфорнії. Подейкували, ніби там є іспанці-шукачі пригод, що пробилися туди з Мехіко. З тими іспанцями в’язалися його надії. Тільки б добутись до них, а далі вже буде легко: за рік або й два — раніш чи пізніш, хіба це важить? — але він добереться до Мехіко, потім на корабель — і він у Європі. Та іспанців вони не спіткали. Знову й знову наражалися вони на ту ж саму неприступну стіну дикості. Тубільці надбережжя, войовничо розмальовані, гнали їх геть від берегів. Нарешті, коли одного їхнього човна було відрізано й усіх на ньому перебито, каштан облишив пошуки і рушив назад на північ.

Минали роки. Суб’єнков працював у Тебенкова, коли будували Михайлівський редут. Два роки він провів у долині Кускоквіму, і двічі влітку, в червні, пощастило йому побувати при вході до протоки Коцебу, де о цій порі збиралися тубільні племена для обмінної торгівлі. Тут можна було знайти шкури плямистих оленів із Сибіру, слонову кістку з островів Діомеда, моржові шкури з берегів Льодовитого океану, якісь дивовижні кам’яні світильники, що переходили від плем’я до плем’я, бозна-звідки взявшися; а ще якось трапився мисливський ніж англійського виробу. Суб’єнков знав, що тут справжня школа, де можна вивчати географію. Тут-бо він здибав ескімосів з Нортонової протоки, з островів Кінг та Святого Лаврентія, з мису Принца Уельського і з мису Барроу. Ці місцевості мали тут інші назви, а відстані мірялися днями дороги до них.

Тубільці збиралися сюди торгувати з просторого краю.

Й кам’яні світильники й сталевий ніж, не раз міняючи власника, примандрували ще й з дальших країв. Суб’єнков залякував, підлещувався, підкуповував. Кожного прибульця здалеку або з чужого плем’я приводжено до нього. Нони розповідали йому про силу неймовірних небезпек, про диких звірів та ворожі племена, про непрохідні ліси й височенні гірські хребти. Та найцікавіші для нього були чутки й оповіді про білошкірих людей з блакитними очима і і ясним волоссям, які билися, немов чорти, і все шукали хутра. Вони жили на сході, далеко-далеко на сході. Ніхто їх не бачив. Сюди про них доходив тільки поголос.

Тяжка то була школа. Спробуйте-но як слід вивчити географію за допомогою незрозумілих говірок від людей, в темному мозку яких факти переплуталися з вигадками, від людей, що відстані міряли ночівлями — величиною змінною залежно від труднощів переходу. Та нарешті Суб’єнков почув те, що піднесло його на дусі. На сході є велика річка, де живуть ті блакитноокі люди. Річку ту звано Юконом. На південь від Михайлівського редуту в море впадає інша велика річка, що її росіяни знали як Квікпак. Чутки мовили, що то одна й та сама річка.

Суб’єнков повернувся на Михайлівський редут. Цілий рік вій домагався експедиції вгору по Квікпаку. Тоді з’явився Малаков, російський метис, і очолив буйну зграю найвідчайдушніших і найжорстокіших авантурників, які будь-коли припливали сюди з Камчатки. Суб’єнков був у нього за помічника. Вони пробилися через лабіринт великої дельти Квікпаку, минули перші невисокі горби північного берега і в обтягнутих шкірою каное, вщерть навантажених різним крамом та припасами, насилу змагали п’ятивузлову течію річки, глибочезне річище якої то звужувалося до двох, то розширювалося до десяти миль. Малаков вирішив збудувати форт у Нулато. Суб’єнков спершу наполягав пливти далі, але потім примирився з Нулато. Насувалася довга зима, краще було перечекати. Тільки настане літо й зійде крига, він зникне, піде проти течії Квікпаку і пробиватиметься до постів Компанії Гудзонової затоки. До Малакова ніколи не доходили чутки, що Квікпак — це Юкон, а Суб’єнков не казав йому про це.

Почали будувати форт. Працювали з примусу індіяни. Дерев’яні стіни з колод виростали під зітхання і стогін нулатців. По їхніх спинах гуляв батіг, і тримала той батіг залізна рука морських розбійників. Декотрі індіяни втекли, і коли їх зловили, то привели назад, поклали перед фортом, і тут вони разом з усім племенем спізнали на собі дієвість шмаганини. Двоє померли під батогами, інші скалічіли на