Редьярд Джозеф Кіплінг - Місто Страшної Ночі

він був вільний від усіх звичайних людських почуттів. Утерши мокрі очі, він став бачити напрочуд ясно, а йшов, як йому здавалося, семимильними кроками. Десь у пітьмі вічності він збудував міст — міст, що перетинав безмежні простори осяйних морів; але Потоп змив той міст, лишивши під небом тільки оцей острівець для Фіндлейсона і його товариша, що лиш двоє зосталися живі з усього людського роду.

Безнастанні блискавки, гіллясті, синюваті, освітлювали все, що можна було побачити на тому клаптику землі серед повені: трохи колючих кущів, гайок розгойданого, рипучого бамбуку та сірий корчуватий піпал[82], що вкривав розлогим гіллям індуський храм, над яким тріпотів пошарпаний червоний прапорець. Той самітник, що колись жив улітку у цьому храмі, давно вже його покинув, і негода звалила помальовану червоним статую його бога. Фіндлейсон і Піру, обважнілі, з важкими повіками, переступили попіл вимощеного з цегли вогнища й посідали під захистком дерева, а дощ і річка ревли далі в один голос.

Враз затріщало індигове бадилля, засмерділо чередою, і під дерево впхався крізь кущі величезний, мокрий від дощу брахманський бугай. У спалахах блискавки видніло тавро на його боці — тризуб, знак Шіви[83], і могутня голова та загривок, і вогнисті булькаті очі, й лоб, увінчаний намоклим вінком із гвоздик, і шовковисте воло, що трохи не тяглось по землі. А позад нього чути було тріск, і важкий тупіт, і сопіння — від води надходили ще якісь тварини.

— А ми тут не самі, — сказав Фіндлейсон, зіпершись головою на стовбур і дивлячись крізь напівсплющені повіки в блаженному спокої. — Тут ще хтось є.

— Авжеж, — прохрипів Піру. — І не малий.

— А хто ж то такий? Я не бачу виразно.

— Боги. Хто ж бо ще? Поглянь!

— А, справді! Боги, аякже — боги! — Фіндлейсон усміхнувся, і голова впала йому на груди. Піру казав щиру правду. Після Великої повені хто ж іще міг зостатися живий у цій країні, як не боги, що її створили, — боги, яким ночами молилось селище біля мосту, боги, що були на устах у всіх і правили долею всіх? Він не міг ні підвести голови, ні ворухнути пальцем — така його здолала млість, а Піру тільки всміхався безтямно у світлі блискавок.

Бугай спинився перед храмом і нахилив голову до мокрої землі. Зелений Папуга в гіллі піпала обтріпнув мокрі крила й заверещав крізь гуркіт грому, а коло під деревами заповнили рухливі тіні тварин. Слідом за Бугаєм підійшов самець чорної антилопи — такого Фіндлейсон міг бачити хіба тільки в снах-спогадах зі своїх попередніх життів: самець з гордо піднесеною головою, ебеновою спиною, срібним черевом і блискучими рівними рогами. А поряд нього, пригнувши голову до землі, світячи зеленими очима з-під навислих брів, а хвостом безперестану шмагаючи посохлу траву, виступала Тигриця — черевата, з вислими щоками.

Бугай ліг на землю коло храму, а з темряви вискочила велетенська сіра Мавпа й сіла, як людина, на місце поваленого ідола; дощові краплі скочувались, мов діаманти, з її волохатої шиїта пліч.

Ще нові й нові тіні снувалися поза кругом, між них п’яний чоловік, що розмахував жезлом і баклагою. А тоді почулося хрипке ревіння з-під землі:

— Повінь уже минає! Година за годиною вода спадає, а їхній міст стоїть!

«Мій міст, — подумав Фіндлейсон. — Певне, він уже старезний. А яке діло богам до мого мосту?»

Він повернув очі в той бік, звідки в темряві чулося ревіння. Перед звірів, люто б’ючи хвостом на обидва боки, виповзла на череві Крокодилиця — тупорила ґанзька Крокодилиця, пострах бродів.

— Вони зробили його занадто міцним на мою силу. За цілу ніч я змогла відірвати тільки трохи дощок. А мури стоять. Башти стоять. Вони скували мою течію, і річка вже не вільна. О Небесні, здійміть з мене це ярмо! Верніть мені вільну воду від берега до берега! Це я мовлю — Матір Ґанга. Справедливості богів! Уділіть мені справедливості богів!

— А я що казав? — прошепотів Піру. — Це справді Панчаят[84] богів. Тепер ми знаємо, що всі люди згинули, крім нас двох, сахібе.

Папуга знову вереснув і стріпнувся, а Тигриця, прищуливши вуха, злісно загарчала.

Позаду, в густій тіні, заколивались великий хобот і лискучі ікла, і глухий буркіт порушив тишу, що настала після того гарчання.

— Ми всі тут, о Великі, — промовив густий голос. — Єдиний і многі. Шіва, мій батько, тут — із Індрою[85]. Калі[86] вже промовила своє слово. І Хануман[87] теж слухає.

— Каші сьогодні без свого котваля[88]! — закричав чоловік з баклагою, кинувши жезл додолу, і на острівці аж залящав собачий гавкіт. — Уділіть їй справедливості богів!

— Ви мовчали, коли вони сквернили мої води, — проревіла Крокодилиця. — Ви не озивались, коли мою течію замкнули між кам’яних стін. Я не мала ніякої помочі, тільки власну силу, а її, сили Матері Ґанґи, не вистачило проти їхніх башт. Що я могла вдіяти? Я зробила все, що моя змога. Докінчуйте ви, о Небесні!

— Я принесла смерть — я їздила рябою пошестю від хатини до хатини в селищі їхніх робітників, та вони не кинули роботи.

То озвалась, видибавши наперед, шолудива, кульгава, клишонога, струпувата ослиця з роздвоєною мордою.

— Я дихала на них з ніздрів смертю, та вони не кинули роботи.

Піру хотів схопитись, та опій скував його рухи.

— Ого! — мовив він, сплюнувши. — Це сама Сітала. Мата — чорна віспа. Є в сахіба хусточка — прикрити обличчя?

— Невелика поміч! Годували мене трупами з місяць, і я викидала їх на свої піщані коси, а робота їхня посувалась далі. Вони дияволи й сини дияволів! А ви покинули Матір Ґанґу саму на посміх їхнім вогняним колісницям. Я накликаю суд богів на будівників мосту!

Бугай пожував жуйку й повільно відповів:

— Якби суд богів карав усіх, хто робить посміх із святощів, багато було б порожніх вівтарів у країні, матір.

— Але ж це вже більше, ніж посміх, — озвалась Тигриця, махнувши пазурястою лапою. — Ти знаєш, Шіво, і всі ви, о Небесні, знаєте, що вони осквернили Ґангу. А тому їх слід віддати Нищителеві. Хай їх судить Індра.

Антилопа, не зрушивши з місця, запитала:

— І довго триває це лихо?

— Три роки — за людським рахунком, — відповіла Крокодилиця, що лежала, припавши до землі.

— То невже Матір Ґанґа збирається на той рік умирати, що їй так кортить побачити кару негайно? Ще вчора там, де вона тече, було глибоке море, і завтра її знов укриє море — за нашим рахунком того, що люди називають часом. А чи може хто сказати, що цей їхній міст