Елізабет Костова - Історик

Завтра, подумав я, мені треба піти в бібліотеку і прочитати все, що я зможу знайти там, щоб добре підготуватися до наступних днів. Мені не зашкодить, якщо я більше довідаюся про срібні кулі, квіти часнику та розп’яття, якщо ці предмети були для селян порятунком від живих мерців протягом стількох століть. Принаймні, це буде свідчити про те, що я вірю традиціям. Проте зараз зі мною була тільки порада Россі, а він ніколи не підводив мене, коли міг хоч чимось допомогти. Я опустив голову й схилився над памфлетом.

Ще ніколи раніше мені не було так важко сконцентруватися. Здавалося, кожен нерв мого тіла реагує на примар зовні, якщо там, звісно, була якась примара. Мені вважалося, що радше розумом, а не слухом я усвідомлював, як вона шкрябається у вікно. Змусивши себе, я повністю поринув в Амстердам 1690 року. Спочатку я написав речення, потім ще одне. Чотири хвилини залишалося до півночі. «Пошукати анекдоти про життя голландських моряків», — записав я на папері. Я подумав про купців, які об’єднувалися у давні гільдії, щоб поліпшити своє життя й дістати більшу вигоду від товарів, міркував про те, як вони виконували свої щоденні обов’язки й віддавали частину прибутку на будівництво госпіталів для бідних. Дві хвилини до півночі. Я записав ім’я автора памфлета, щоб пізніше знову повернутися до нього. «Дослідити, яке значення мав для купців міський друкарський верстат», — дописав я.

Хвилинна стрілка на моєму годиннику здригнулася, і я здригнувся разом із нею. Рівно дванадцята. Друкарський верстат, мабуть, мав велике значення, — міркував я, водночас щосили змушуючи себе не обертатися, — особливо якщо гільдія контролювала деякі з них. А чи могли вони мати контроль над деякими верстатами, купити право на володіння? Чи була в друкарів власна гільдія? Як ідеї голландських інтелектуалів про вільну роботу преси співвідносяться з володінням пресою? На якусь мить це питання зацікавило мене, всупереч моєму стану, я намагався згадати, що вже читав про ранній друк в Амстердамі й Утрехті. Раптом я відчув якийсь спокій у повітрі, ніби знялося напруження. Я подивився на годинник. Три хвилини на першу. Я нормально дихав, а ручка спокійно рухалася по сторінці.

Що б не підкралося до мене, воно було не таким вже й розумним, думав я, дотримуючись обережності й намагаючись не полишати думки про роботу. Мабуть, живий мрець був уведений в оману моїм прикиданням, ніби я прислухався до попередження Рембрандта й зайнявся своєю звичайною роботою. Але довго я не зможу приховувати свою справжню роботу, хоча сьогодні моє прикидання було єдиним захистом. Я підсунув лампу ближче й поринув у сімнадцяте сторіччя, щоб іще більше створити видимість роботи. Прикидаючись, що пишу, я міркував. Останнім попередженням для Россі 1931 року було його власне ім’я на могилі Влада Проколюючого. Россі не знайшли мертвим за своїм столом, що може незабаром відбутися зі мною, якщо я не буду обережним. Його не знайшли пораненим, як Хеджеса. Його викрали. Звичайно ж, він може лежати десь мертвим, але поки я не буду в цьому впевнений, слід сподіватися на краще. Починаючи із завтрашнього дня, мені доведеться самому почати пошуки могили.

Сидячи на каменях тієї старої фортеці, батько вдивлявся в море, майже так само, як він удивлявся в ту ущелину в горах у монастирі Сен-Матье, коли спостерігав, як ширяє орел.

— Повернімося до готелю, — нарешті запропонував батько. — Дні стають коротшими, ти помітила? Я не хочу, щоб мене спіймали тут після заходу сонця.

Від нетерпіння я випалила пряме запитання:

— Спіймали?

Батько серйозно подивився на мене, ніби обмірковуючи, наскільки ризиковану відповідь мені можна дати.

— Стежка дуже стрімка, — сказав він нарешті. — Я б не хотів продиратися крізь ті дерева в темряві. А ти? — він міг би наважитись, я це бачила.

Я подивилася вниз на оливкові зарості, тепер вони здавалися сіро-білого кольору, а не сріблясто-персиковими. Кожне дерево стриміло вгору, до руїн фортеці, яка колись охороняла їх (або їхніх предків) від смолоскипів сарацинів.

— Ні, — відповіла я, — не хотіла б.

Розділ 16

На початку грудня ми знову були в дорозі. Утома від наших подорожей середземноморським узбережжям, здавалося, залишилася далеко в минулому. Рвучкий вітер Адріатичного узбережжя знову скуйовджував моє волосся. Мені подобалася його незграбна сила. Було таке відчуття, начебто чудовисько своїми величезними лапами зачіпало все в порту, через що прапори майоріли напроти сучасного готелю, а верхні гілки платанів гнулися уздовж алей.

— Що? — крикнула я.

Батько знову сказав щось нерозбірливо, показуючи на верхній поверх споруди. Ми обоє подивилися вгору.

Струнка фортеця з часів Діоклетіана здіймалася над нами в променях ранкового сонця, і я ледве не впала назад, намагаючись розглянути її верхівку. Більшість просвітів між її гарними колонами були зайняті: часто люди розділяли будівлю на квартири, як мені пояснював батько, тому кам’яна мозаїка (більшість її було зроблено з мармуру давньоримських споруд) пробивалася на тлі інших будівель і сяяла на всьому цьому дивному фасаді. Інколи виднілися тріщини, наче наслідок землетрусу й води. Міцні маленькі рослини, іноді навіть дерева, пробивалися із тріщин. Вітер тріпав широкі коміри моряків, що по двоє й по троє проходили повз затоку. На тлі білої уніформи їх обличчя, здавалося, були кольору міді, а їхнє темне, однаково стрижене волосся сяяло на сонці, як дротяні щітки. Я пішла за батьком. Ми стали обходити будинок по чорних каштанах й опалому листі платана, а потім вирушили до оточеної пам’ятниками площі, яка знаходилась за фортецею й на якій тхнуло сечею. Просто перед нами виросла фантастична вежа, відкрита вітрам і прикрашена, як високий тонкий весільний торт. Тут було набагато тихіше, і ми могли вже не кричати.

— Я завжди бажав побачити це, — сказав батько нормальним тоном. — Ти б хотіла піднятися на вершину?

Я йшла спереду, з задоволенням ступаючи на чавунні сходи. Я час від часу поглядала крізь мармурову огорожу — на відкритий ринок біля затоки. Дерева стали вже темно-жовтими, тому платани, що росли уздовж берега, здавалися на їхньому тлі радше чорними, ніж не зеленими. Коли ми піднялися, внизу я побачила блакитну воду порту, маленькі постаті моряків, які юрбилися біля відкритих кав’ярень. У далині вигин берега за нашим великим готелем показував, немов стріла, на закритий регіон слов’янського світу, у який мій батько незабаром буде втягнений через спад напруження, що триває в тому світі.

Ми стояли просто під дахом вежі — нам перехоплювало подих. Тільки чавунна платформа страхувала нас від падіння на землю. Звідти, через ґрати чавунних сходів, якими ми щойно