Маркус Зузак - Крадійка книжок

Коли хлопчикові було дев’ять, у його мами зовсім не залишилося грошей. Вона продала музичну студію, що була їм також за помешкання, і вони переїхали жити до його дядька. Там він зростав з шістьма двоюрідними братами і сестрами, які лупцювали, дратували і любили його. Бійки зі старшим, Ісааком, підготували його до кулачних боїв. Ісаак тлумив його майже щовечора.

У тринадцять удару завдала нова трагедія — помер його дядько.

Як свідчить статистика, його дядько не був таким шибайголовою, як Макс. Він належав до тих людей, які сумирно працюють за копійки. Він був замкнутим і усім жертвував заради своєї сім’ї — він помер від якогось наросту у животі. Чогось схожого на отруйну кулю для боулінгу.

Як це часто буває, сім’я зібралася навколо його смертного ложа і дивилася, як він капітулює.

Чомусь, поміж горем і смутком від утрати, Макс Ванденбурґ — уже підліток, з міцними руками, підбитим оком і хворим зубом — був трохи розчарованим. Навіть роздратованим. Він бачив, як його дядько повільно згасає на ліжку, і вирішив, що ніколи не дозволить собі померти так, як він.

Обличчя чоловіка не мало жодних заперечень, воно з усім погоджувалося.

Воно було жовтим і спокійним, незважаючи на сильну будову його черепа — нескінченну лінію підборіддя, що тягнеться на милі, гострі випнуті вилиці і провали очей. Таким спокійним, аж хлопцеві закортіло спитати.

А де ж бійка? — ніяк не міг збагнути Макс.

Де воля до життя?

У тринадцять років його осуд, звісно ж, був надто суворим. Він ще не дивився в обличчя комусь на кшталт мене . Поки що.

Разом з іншими він стояв біля ліжка і дивився, як дядько помирає — безпечний сплав, від життя до смерті. Світло за вікном було сірим і помаранчевим, кольору літньої шкіри, і здавалося, що дядькові полегшало, коли він видихнув востаннє.

Коли смерть прийде по мене, заприсягнувся хлопець, її пика відчує мій кулак.

Знаєте, а мені це подобається. Така марнославна хоробрість.

Так.

Дуже подобається.

З того дня Макс бився набагато частіше. Зграя сміливців, друзів і ворогів, збиралася в невеликому закутку в самому кінці вулиці Штебера і билася в останніх променях дня. Чистокровний німець, дивакуватий єврей, хлопці зі сходу. Усе це не мало значення. Коли треба вихлюпнути підліткову енергію, немає нічого кращого за гарну бійку. Навіть вороги були за крок від дружби.

Йому подобалися щільне коло і невідомість.

Солодкаво-гіркий присмак непевності:

Поразка або перемога.

Це відчуття, що весь час бовталося в животі, доки Макс більше не міг його терпіти. Від нього були одні ліки — вийти і комусь врізати. А він не належав до тих, хто до самої смерті задовольнятиметься лише думками.

Тепер, коли він пригадує своє минуле, його улюбленою була п’ята за рахунком бійка з високим, міцним і спритним п’ятнадцятилітнім хлопчаком на ім’я Вальтер Куґлер. Він поклав Макса на лопатки у всіх чотирьох попередніх поєдинках, але цього разу Макс відчував, що все буде по-іншому. У його жилах пульсувала нова кров — кров переможця, — що водночас бентежила і лякала.

Їх, як завжди, оточувало щільне коло глядачів. Грязюка під ногами. Обличчя присутніх ніби обмотані посмішками. Брудні пальці стискають гроші, а заклики і вигуки сповнені такої бадьорості, що, окрім них, більше нічого не чути.

Боже, скільки було втіхи і страху, яка то була видатна метушня.

Обох бійців скувала напруга цієї миті, їхні обличчя насуплені, підкреслені стресом. Очі втупилися одне в одного.

Хвилину- дві випробовуючи одне одного, вони почали наближатися і йти на ризик. Зрештою, це ж вулична бійка, а не годинний бій за чемпіонський титул. Нема чого тягнути довше.

— Ану, Максе! — вигукував один з його друзів. Жодного вдиху між словами. — Давай, Максі-Таксі, вріж йому, єврейчику, вріж йому, вріж йому!

Малий, з м’яким дереноподібним волоссям, розбитим носом і трясовинними очима, Макс був на добру голову нижчим за свого супротивника. Його стиль ведення бою був геть незграбним: він весь час згинався, кидався вперед і швидко замахувався Куґлеру в обличчя. А той, без сумніву сильніший і досвідченіший, тримався рівно і відповідав ударами, що досягали Максових вилиць і підборіддя.

Та Макс не відступав.

Навіть після того, як прийняв важкі удари і покарання, він наступав. Кров знебарвила його губи. Скоро вона засохне йому на зубах.

Глядачі заревли, коли його збили з ніг. Гроші передавали з рук у руки.

Макс підвівся.

Його ще раз повалили на землю, а тоді він вирішив змінити тактику, заманюючи Вальтера Куґлера ще ближче, ніж той мав намір підійти. Коли він наблизився, Макс зміг завдати йому короткого різкого удару в обличчя. І поцілив. Прямісінько в ніс.

Куґлер, якого миттєво засліпило, подався назад, і Макс використав можливість. Він підскочив до хлопця справа, ще раз йому врізав, а ударом у ребра примусив його відкритися. Правий кулак, що добив Куґлера, вцідив йому в підборіддя. Вальтер опинився на землі, його біляве волосся присипало пилюкою. Він широко розкинув ноги. Сльози, схожі на кристалики, бігли його обличчям, хоча він і не плакав. Ці сльози з нього вибили.

Коло глядачів почало рахувати.

Вони завжди рахували, про всяк випадок. Голоси і цифри.

У них був звичай — після поразки переможений має підняти руку переможця. Нарешті Вальтер Куґлер підвівся, похмуро поплентався до Макса і підняв у повітря його руку.

— Дякую, — сказав йому Макс.

Куґлер відповів погрозою:

— Наступного разу я тебе прикінчу.

Протягом наступних років вони билися ще тринадцять разів. Вальтер намагався помститися за ту Максову перемогу, а Макс хотів перевершити свій попередній тріумф. У підсумку рахунок був 10:3 на користь Вальтера.

Вони билися до 1933 року, коли обом виповнилося по сімнадцять. Скупа повага перетворилася на щиру дружбу, і бажання битися зникло. Обоє працювали, доки Макса з іншими євреями у 1935 році не звільнили з механічного заводу Єдермана. Це сталося незадовго після виходу Нюрнберзьких законів[40], що забороняли євреям мати німецьке громадянство і одружуватися з німцями.

— Господи, — сказав Вальтер одного вечора, коли вони зустрілися у тому крихітному закутку, де колись билися. — Ото були часи, еге ж? Ніхто й не думав про такі дурниці. — Тильною стороною долоні він ляснув зірку на Максовому плечі. — Ми більше не зможемо битися так, як тоді.

Макс заперечив.

— Чому це? Зможемо. Ти не можеш одружитися з єврейкою, але битися з євреєм закон не забороняє.

Вальтер усміхнувся.

— Мабуть є закон, який до цього заохочує, - в разі твоєї перемоги.

У наступні роки