Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

підлогу. Розставивши ноги, без жодного слова і крику, вона сиділа там і плакала.

Колеги несхвально дивилися на неї: професіонал ніколи не повинен піддаватися почуттям, інакше він не зможе працювати.

Приголомшена, вона пригадала слова, що їх Карл прошепотів їй на вухо: обіцянка!

Вона зірвалася на рівні ноги, витерла очі, швидко пробігла коридором, спустилася на перший поверх, у відділення невідкладної допомоги, і підійшла до Рафаеля, який палив цигарку в товаристві санітарів.

— Ти закінчив роботу?

— За десять хвилин.

— Значить, ми підемо разом. Ходімо до тебе.

Він був ошелешений і трохи завагався.

Вона неправильно зрозуміла його вагання і наполегливо уточнила:

— Зараз або ніколи!

— Значить, зараз, — вигукнув Рафаель, відкинувши вбік цигарку.

Він узяв її за руку й повів до роздягальні. По дорозі вона відчула потребу пояснити:

— Розумієш, я прийшла до тебе… тому що… тому що…

— Я зрозумів. Ти одужала?

— Так. Одужала.

За годину після смерті Карла вірна своїй обіцянці Стефані віддавалася Рафаелю. Вона кохалася пристрасно й нестримно. Рафаель ні на мить не запідозрив, що вона невинна. Але, лежачи в обіймах юнака, вона, хоч і відкрилася Рафаелю, слова «Я кохаю тебе» адресувала Карлові.

НЕВДАЛИЙ ВИБІР КНИГИ

— Щоб я читав романи? Ніколи!

Тоді як він жив в оточенні тисяч книг, під якими вгинались полиці, що від підлоги до стелі займали стіни його темної квартири, він обурювався, що його можуть уважати здатним марнувати час на читання якоїсь художньої літератури.

— Факти, самі лише факти! Факти й роздуми! Доки я не пізнаю до кінця реальності, я не приділю ні секунди нереальності.

До нього рідко хто приходив, бо Моріс Пліссон не любив приймати гостей: проте, коли хтось із його учнів проявляв справжній запал до його дисципліни, під кінець навчального року він винагороджував його, для студента це була виняткова мить: година зі своїм викладачем за кухлем пива і жменею горішків, сидячи за низеньким столиком у вітальні. Щоразу вражений цим місцем студент сидів, втягнувши голову в плечі й міцно стиснувши коліна, оглядав полиці й констатував, що весь простір виповнюють есеї, дослідження, біографії та енциклопедії, і ніде бодай однієї книжки з белетристики.

— Ви не цінуєте романів, месьє Пліссон?

— Так само мене можна запитати, чи ціную я брехню.

— Настільки?

— Слухайте, мій юний друже, відтоді як я захопився історією, географією та правом, попри сорок п’ять років старанного читання по кілька книжок на тиждень, я досі вчуся. Що можуть відкрити мені романісти, в яких на першому плані фантазія? Ні, ви таки скажіть, що? Якщо вони розповідають про щось істинне, воно мені вже відоме; якщо вигадують щось неправдиве, мені на це начхати.

— Одначе, література…

— Я не хочу ганити праці своїх колег, ні марнувати вашу енергію, тим паче, що ви блискучий студент, спроможний вступити до Вищої нормальної школи, але якби я мав право на відвертість, мені хотілось би заявити: годі чіплятися до нас із тією літературою! Це — дурниці та дрібниці… Читати романи — це заняття для самотньої жінки, хоча вишивання чи в’язання були б кориснішими. Писати романи — значить звертатися до жінок без заняття — і не більше, прагнучи цим знайти більше читачів! Хіба шанований інтелектуал Поль Валері не відмовився писати текст, який починався фразою: «Маркіза вийшла з дому о п’ятій»? Наскільки він був правим! Якщо він відмовився її писати, то я відмовляюся читати: «Маркіза вийшла з дому о п’ятій»! Передовсім, що це за маркіза? Де вона мешкає? Яка це епоха? Що підтверджує, що була якраз п’ята, а не п’ята десять або п’ята тридцять? Яка, зрештою, різниця, була б десята ранку чи десята вечора, адже все тут вигадка? Самі бачите, що роман — це панування довільного й бозна-чого. Я ж людина серйозна. У мене немає ні місця, ні часу, ні енергії, щоби присвячувати їх подібним дурницям.

На його ескападу не могло бути ніяких заперечень; цього року, як і в попередні роки, він мав такий самий результат: його співрозмовник нічого не заперечив. Моріс Пліссон виграв.

Але якби він чув думки свого студента, то дійшов би висновку, що це мовчання — аж ніяк не перемога. Зніяковівши від безапеляційного тону, юнак запитував себе, чому його викладач тримається на віддалі від уявного, з якої причини недовірливо ставиться до мистецтва та емоцій; особливо його дивувало те, що зневага до «самотніх жінок» йшла від «самотнього чоловіка». Адже в Парковому ліцеї було загальновідомо, що месьє Пліссон — «старий парубок» і «затятий одинак», його ніколи не бачили в жіночому товаристві.

Моріс Пліссон запропонував відкоркувати нову пляшку пива, це був спосіб указати на те, що розмову завершено. Студент зрозумів, промимрив слова подяки і пішов услід за викладачем до дверей.

— Гарних канікул, любий каньє.[2] Пам’ятайте, було б корисно, якби від початку серпня ви почали повторювати давню історію, бо впродовж наступного року у вас зовсім не буде часу перед конкурсом.

— Авжеж, месьє. Історія греків і латинян — із першого серпня, я прислухаюся до вашої поради. Треба лишень умовити батьків узяти валізку книжок на канікули.

— Куди поїдете на канікули?

— До Провансу, моя родина має там будинок. А ви?

І хоча студент поставив запитання автоматично з увічливості, воно, однак, захопило Моріса Пліссона зненацька. Він закліпав очима й пошукав допомоги вдалині.

— О… та… цього року в Ардеш.

— Я обожнюю Ардеш. Куди саме?

— Але… але… бачите, я не знаю, всім… клопочеться добра знайома, яка найняла будинок. Зазвичай ми подорожуємо з групою, але цього року вирішили поїхати до Ардешу. Це — її рішення, вона цим клопочеться і… я не пригадую назви села.

Студент із розумінням прийняв сум’яття викладача, потиснув йому руку і спустився, перескакуючи через сходинки; він квапився приєднатися до товаришів і повідомити новину дня: у Пліссона є коханка! Всі пліткарі помилялися щодо нього, і ті, хто вважав його гомосексуалістом, і ті, хто відносив його до клієнтів повій, і ті, хто вважав досі незайманим… тоді як насправді у житті Пліссона, хоча він був негарним, роками була присутня жінка, з нею він їздив по світу, з нею проводив відпустку, а можливо, й вихідні, починаючи з вечора п’ятниці. Чому вони не живуть разом? Є два варіанти: або вона живе далеко, або одружена… Чортів Пліссон, цього літа він стане осереддям пліток серед учнів підготовчого класу.

Зачиняючи двері, викладач кусав собі губи. Навіщо він це розказав? За тридцять років своєї роботи він ніколи і натяку не зробив про своє особисте життя. Як він міг