Грегорі Девід Робертс - Тінь гори

знаю, Лінбаба, але це неправильно, що ти отак віддаєш гроші, нікому про це не кажучи. Вони мають про це знати. Я розумію, що коли ми віддаємо без похвали, анонімно, то нам повернеться вдесятеро більше від Бога. Але Бог, хай Він вибачить мені за вираження своїх думок, може бути дуже повільним при висловленні похвали.

Він був майже однакового зросту і ваги зі мною і ходив, забіякувато випроставши плечі й відставивши лікті, як людина, яка частенько змушує дурнів страждати.

Його довге обличчя постаріло більш ніж на його тридцять п’ять років, і щетина на підборідді вже була присипана сивиною. Очі піщаного кольору були тривожні, підозрілі й замислені.

Він був читачем, який поглинав принаймні одну книгу зі самовдосконалення на тиждень, а потім без кінця діставав своїх сусідів, щоб вони її теж прочитали.

Я поважав його. Він був хорошою людиною, хорошим другом, який змушував мене бути кращим лише самим фактом нашого знайомства. Як не дивно і, мабуть, безглуздо, та я не міг йому цього сказати. Я хотів. Я вже кілька разів був готовий, але так і не зміг вимовити цих слів.

На той час моє серце вигнанця було переповнене сумнівами, спротивом і скептицизмом. Я віддав своє серце Хадербгаю, а він використав мене як пішака. Я віддав своє серце Карлі, єдиній жінці, яку я кохав, а вона використала мене, змусивши служити чоловіку, якого ми обоє називали батьком,— Хадербгаю. Відтоді я два роки був на вулицях і бачив, як місто перетворилося на цирк, багаті жебрали у бідняків, а злочин відповідав покаранню. Я став старшим, ніж мав би бути, й опинився занадто далеко від людей, які мене любили. Я підпустив до себе лише кількох, але ніколи не тягнувся до них так, як вони тягнулися до мене. Я не прив’язувався настільки сильно, бо знав, що рано чи пізно мені доведеться їх відпустити.

— Забудь про це, Джонні,— м’яко сказав я.

Він знову зітхнув, поклав гроші до кишені та повів мене на вулицю.

— То чому євреї кладуть пеніцилін у свої кури? — поцікавився він, доки ми споглядали похмуре небо.

— Я пожартував, Джонні.

— Ні, але ті євреї досить розумні, яар. Якщо вони кладуть пеніцилін у свої кури, то вони, мабуть, мають в біса хорошу...

— Джонні,— перебив я, піднісши руку,— я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю, друже,— посміхнувся він.

Він міцно мене обійняв, після чого ожили всі рани і синці на моїх руках і плечах.

Йдучи з нетрищ, я й досі відчував його силу, досі відчував запах кокосової олії у його волоссі. Задушливі хмари кидали вечірні тіні на зморені обличчя рибалок і праль, які поверталися додому з метушливого узбережжя. Та коли вони мені посміхалися, білки їхніх утомлених очей, золотисто-каштанові й червоного золота, сяяли. І вони всі посміхалися, всі й кожен, проходячи повз мене, й корони виблискували на їхніх спітнілих чолах.

Розділ 13

Коли я зайшов до галасливого збіговиська в «Леопольді», то почав шукати очима Лайзу й Вікрама. Я їх не побачив, проте знайшов свого друга Дідьє. Він сидів з Кавітою Синг і Навіном Едеїром.

— Ревнивий чоловік! — викрикнув Дідьє, милуючися моїм понівеченим обличчям.— Ліне! Я такий гордий за тебе!

— Мушу тебе розчарувати,— знизав я плечима, тиснучи руку йому і Навіну.— Послизнувся в душі.

— Схоже, що душ відбивався,— додав Навін.

— Ти вже став водопровідним детективом?

— Незалежно від причини, я надзвичайно радий бачити сліди гріха на твоєму обличчі, Ліне! — оголосив Дідьє, махаючи офіціантові.— Це привід для святкування.

— Таким чином я оголошую цю зустріч Анонімних грішників відкритою! — проголосила Кавіта.

— Вітаю, мене звати Навін,— заявив молодий детектив, підіграючи,— і я грішник.

— Привіт, Навіне,— відповіли ми.

— Звідки ж почати...— розсміявся Навін.

— Нам підійде будь-який гріх,— підказав Дідьє.

Навін вирішив про це трохи подумати.

— Тобі личить цей новий вигляд,— сказала мені Кавіта Синг, доки ми влаштовувалися за столом.

— Упевнений, що ти кажеш це всім синцям.

— Лише тим, які я сама залишила.

Кавіта — вродлива інтелігентна журналістка, яка надавала перевагу дівчатам і була однією з небагатьох жінок у місті, що не боялися це оголосити.

— Кавіто, Навін не розкриє своїх гріхів! — насупився Дідьє.— То бодай розкажи мені про кілька своїх.

Вона розсміялась і почала перераховувати свої гріхи.

— Те каміння у твоєму душі,— тихо зауважив Навін, прихиляючись до мене,— виконало роботу професійно.

Я швидко на нього поглянув. Я був готовий почати йому симпатизувати. Я вже йому симпатизував. Але він був чужинцем, і я не був певен, чи можна йому довіряти. Як він міг знати, що мене побили професійно?

Побачивши мій вираз обличчя, він посміхнувся.

— Всі удари, з обох боків твого обличчя, малюють щільний візерунок, ліворуч і праворуч,— прошепотів він.— Очі вже почорніли, але й досі розплющені, й ти можеш нормально дивитися. Цього не дуже легко досягти. Твої зап’ястки також зі слідами. Не надто важко здогадатися, що хтось, хто добре знає свою роботу, непогано до тебе приклався.

— Мабуть, десь у всьому цьому є суть.

— Суть у тому, що я ображений.

— Ти ображений?

— Ти мене не запросив.

— Не я розсилав запрошення.

— А ще будуть вечірки? — посміхнувся він.

— Не знаю. Тобі самотньо?

— Якщо наступного разу тобі буде потрібне товариство, то розраховуй на мене.

— Навряд чи,— відповів я.— Але дякую за пропозицію.

— Будь ласка! — наполягав Дідьє, доки сердитий офіціант стукотів склянками з напоями по столу.— Перестаньте шепотітися, ви двоє. Якщо це не таємна коханка і не ревний чоловік, про якого можна похвалитися, то ти маєш запропонувати на розгляд інший гріх.

— Я за це вип’ю,— заохочувала Кавіта.

— Ти знаєш, чому гріхи заборонені? — запитав у неї Дідьє, виблискуючи блакитними очима.

— Тому що це весело? — припустила Кавіта.

— Тому що доля знущається з тих людей, які забороняють гріхи,— відповів Дідьє, піднімаючи келиха.

— Я виголошу тост! — заявила Кавіта, приєднуючися до Дідьє.— За зв’язування людей і гарні ляпаси!

— Чудово! — загорлав Дідьє.

— Я «за»,— приєднався Навін, піднімаючи келиха.

— Ні,— заявив я.

Це був невдалий день для тостів про зв’язування людей — не для мене.

— Гаразд, Ліне,— відрізала Кавіта.— Чому б тобі не запропонувати тост?

— За свободу в усіх її