Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

На що вже я допитливий, та заклював носом (тобто дзьобом), а Летиція все шурхотіла сторінками та поскрипувала пером. Врешті-решт, на мене наліг сон. Мені снилися дванадцятипала кишка, відкритий перелом малої гомілкової кістки й скорбутні ясна.

Прокинувся я від грюкоту дверей. Покліпав, щоб прояснити погляд, покрутив головою.

Кімната була порожньою. На столі білів відкритий том, над щойно згаслою свічкою звивався димок, і я здогадався, що Летиція, втомившись від занять, вийшла подихати повітрям.

Відчинивши вікно, я вилетів назовні.

Дівчинка вийшла з дверей і прямувала, не розбираючи дороги. Її плечі були понуро похилені, капелюх насунутий на очі. У хвилини зневіри людину не можна залишати на самоті.

Без вагань я опустився їй на плече й бадьоро вигукнув: «Ось і я! Чудова погода; чи не так?»

— Тільки тебе не вистачало, — похмуро відповіла вона. — Якщо вже причепилася до мене, принаймні не торохти. Голова ледь не лусне…

Я охоче пояснив би їй, що всяку нову науку треба осягати не наскоком, а поступово. Не буде ж тямуща людина залпом вливати у горлянку дорогоцінне старе вино? Ні, вона смакуватиме кожний ковток, насолоджуватиметься смаком, кольором, букетом. Навчання — одне з найприємніших занять у світі. Правильно прожите життя все має складатися з навчання, я глибоко в цьому переконаний. Навіть якщо в зрілості ти сам став Учителем, все одно продовжуй навчатися. Певно, на мене чекає дуже довге життя, і я вже здогадуюсь, в чому полягатиме головна драма мого існування. Я накопичу безліч знань, досвіду, мудрості, але всі ці скарби пропадуть намарне. Вчителем ні для кого я не стану. Бо я папуга і не здатен викладати свої думки зрозумілим для людей чином. Як тяжко свого часу намагався я оволодіти мистецтвом письма! Скільки зіпсував паперу в каюті капітана Ван Ейка! Та незграбна моя лапа з чотирма мозолистими пальцями, на жаль, не може накреслити жодної літери…

Однак я відволікся.

Ми з Летицією гуляли тісними, зигзагоподібними вулицями Сен-Мало з півгодини, поки не опинилися в кварталі шинків, таверн та інших веселих закладів. Тут було гамірно і світло — на стінах і біля вивісок горіли ліхтарі.

Звідусіль лунали крики, пісні, лайки, регіт. Двоє матросів, похитуючись, наче під час шторму, вперто й безрезультатно намагалися натовкти один одному фізіономії. Важкі кулаки безглуздо розсікали повітря. Обидва супротивники були надто п’яні. Зрештою, один з них, надто сильно розмахнувшись, упав. Другий хитнувся і звалився на ворога зверху.

— О-о-о! — загорлав хтось так голосно, що я здригнувся. — Малюк Епін! Надумав розвіятися наостанок?

Це був штурман Кербіан. Він мочився біля стіни, під ліхтарем з червоним склом, і махав нам вільною рукою.

— Ти прийшов у правильне місце, синку! У товстухи Марти отримаєш усе, що треба моряку перед плаванням! А-а, торопав! Ти зумисне сюди прийшов! Бо я тебе запросив, гак? Ну й молодець. Татусь Пом завжди тримає слово. Ходімо! Частую!

Він ухопив мою вихованку за руку і, не слухаючи заперечень, затяг у двері, над якими висіла вивіска з зображенням цицястої голої дівки верхи на корабельній гарматі.

— Це наш лікар! — голосно оголосив Кербіан, переступивши порога. — Чуєте ви? У нас на «Ластівці» тепер власний лікар, як на королівському фрегаті! Гарний парубок, Люсьєн Епін! Бачте, який шикарний у нього папуга?

Я прибрав хвацького вигляду, та ніхто на нас навіть не глянув. За столами пили й розмовляли, тобто все разом, намагаючись один одного перекричати.

Немало подібних закладів бачив я за останні чверть століття. Вони скрізь більш чи менш однакові. Різниця в тому, що в одних борделях дівки сидять із матросами у залі, де п'ють, а в інших чекають клієнтів по кімнатах. «Товстуха Марго» належала до другого типу. Нагору вели круті вузькі сходи, якими саме спускався негр із золотою сережкою у вусі; нагорі біля билець стояла не обтяжена одягом краля, посилаючи вслід клієнтові повітряні поцілунки. Заразом вихиляла стегнами, сподіваючись приманити із залу нового кавалера.

— А я розташувався ось тут, — гикнувши, заявив Кербіан, підводячи нас до кутового столика, де сидів незнайомий імені чоловік у перуці — субтильний, рудобровий, з гострим личком у веснянках. Біля його ліктя лежав дженджуристий трикутний капелюх із зеленою опушкою з пір'я. Незнайомець взагалі виглядав франтом. — Це теж штурман, як і я. Щоправда, ір… ік… ірландець, та це байдуже. Всі штурмани брати! Десять хвилин як потоваришували, а наче сто років разом проплавали. Так, Гаррі?

— Саме так, старий, — відказав рудий, роздивляючись Летицію, — як мені здалося, не дуже приязно. — Так ви, юначе, лікар з «Ластівки»?

— Люсьєн Епін, до ваших послуг.

— Гаррі Логан. Бичую на цьому чортовому Сен-Мало третій місяць. Не так просто знайти роботу, якщо розмовляєш французькою з англійським акцентом.

— Дивно, що ви тут, коли ваша країна воює з Францією, — сказала моя вихованка, сідаючи. Видно, збагнула, що Пом все одно не відчепиться.

— Я ворог клятих протестантів і голландського узурпатора! Мій король — Джеймс, і я ніколи не зраджу присяги!

Ірландець стукнув маленьким, але твердим кулачком по столу, і Пом галасливо його схвалив, запропонувавши негайно випити за «доброго короля Жака».

Вже скоро п'ятнадцять років, як усю континентальну Європу заполонили так звані якобіти, прибічники усуненого Якова Стюарта. Поміж них багато католиків, а поміж католиків багато ірландців, що пояснило присутність містера Логана у Сен-Мало та його ненависть до «голландського узурпатора», тобто короля Вільяма, що одночасно був штатгальтером Об'єднаних нідерландських провінцій.

— Зроду не бачив таких папуг, — проказав веснянкуватий, переводячи на мене погляд своїх швидких блакитних очей. — А я чимало помандрував світами. Як тебе звати, красеню? Хочеш рому?

Він хлюпнув на стіл зі своєї склянки, і я із задоволенням підібрав кілька крапель чудового мартинікського напою. М-м-м, як же я люблю це відчуття — по горлянці немов стікає розплавлена бронза, відгукуючись гарячим дзвоном у стравоході і благовістом у голові!

Ірландець засміявся і налив мені ще, а Летиція здивувалася:

— Ти в мене п'яничка, Кларо?

Аж ніяк! Учитель говорив: «Мудра стриманість не означає відмови від радощів життя».

Логан налив і новому знайомому, теж найлюб'язнішим чином. Здається, я помилився, подумавши, що наша поява чимось роздосадувала цього веселого чоловіка.

— Люблю вчених молодих людей, — вигукнув він, обіймаючи Летицію за плече. — Вип’ємо за знайомство?

— Вип’ємо. — З чудовою витримкою вона ляснула Логана по спині і хвацько випила — слава Богу, не до дна.

Те, що вона закашлялася, а на очах з’явилися сльози, викликало в обох штурманів вибух реготу.

— Пусте, звикнеш! — крикнув татусь Пом і теж