Харпер Лі - Іди, вартового постав

— ...всі знають, що НАСПКН прагне зруйнувати Південь...

«Ти зачата у недовірі й віддана постулату, що всі люди народжуються порочними».

— ...вони відкрито визнають, що хочуть покінчити з негритянською расою, і зроблять це за чотири покоління. Білл каже, що тільки-но вони до цього візьмуться...

«Сподіваюся, світ не почує і не пам’ятатиме довго, що ти тут зараз верзеш».

— ...і якщо хтось думає щось інше, то він або комуніст, або не кращий за комуніста. Пасивний опір, ага, якраз!

«Коли в ході різних подій стає необхідно, щоб один народ розірвав політичні пута, які зв’язують його з іншим народом, то ці люди, виходить, комуністи?»

— ...вони завжди одружуються з тими, у кого шкіра трохи біліша, ніж у них, вони хочуть розпорошити, змішати расу...

Тут Джін-Луїза урвала її.

— Гестер, дозволь дещо запитати. Я вже вдома від суботи, і від суботи багато наслухалася про змішення раси, от я б хотіла знати, чи це просто невдалий вираз і чи не варто його вилучити з південної говірки. Щоб змішати расу,— якщо це правильний термін,— треба, щоб рас було принаймні дві, а коли ми, білі, верещимо про зміщення, хіба це не проблема нас самих як раси? З таких розмов я виношу одне: коли б таке було узаконене, то всі масово помчали б одружуватися з неграми. Якби я була вчена,— а я не вчена,— я б сказала, що в таких балачках проступає глибока психологічна проблема, яка не надто лестить тому, хто говорить. У найкращому разі такі балачки свідчать про небезпечну недовіру до своєї власної раси.

Гестер зиркнула на Джін-Луїзу.

— Сподіваюся, ти сама не знаєш, що говориш,— промовила вона.

— Я також на це сподіваюся,— відповіла Джін-Луїза,— тільки в мене волосся стає сторч щоразу, як таке чую. Гадаю, це тому, ще коли мене виховували, такого ніхто не говорив.

— Ти що, натякаєш?..— наїжачилася Гестер.

— Вибач,— сказала Джін-Луїза.— Я не хотіла тебе образити. Пробач, будь ласка.

— Джін-Луїзо, коли я те казала, я зовсім не мала на увазі нас.

— А кого ж ти мала на увазі?

— Я говорила про цих, ну, сама знаєш, про бидлюків. Про чоловіків, які живуть з негритянками і так далі.

— Оце дивно,— посміхнулася Джін-Луїза.— Сто років тому білі джентльмени спали з чорними жінками, а тепер це робить бидло.

— Але ж то було, коли негри були їхньою власністю, дурненька. Ні, НАСПКН полює на біле бидло. Хоче, щоб чорномазі одружувалися з цим прошарком, аж поки суцільна соціальна модель не розпадеться.

Соціальна модель. Узор з подвійних обручок... «Не може бути, щоб Келпурнія нас ненавиділа, а Атикус вірив у подібну балаканину. Вибачте, але це неможливо. Від учорашнього дня я почуваюся так, немов мене запхали у глибокий, глибокий колодязь...»

— А як там Нью-Йорк?

Нью-Йорк. Нью-Йорк? Я вам розповім, як там Нью-Йорк. Нью-Йорк має всі відповіді. Люди відвідують Асоціацію молодих християн, ходять до Спілки англійської мови, до Карнегі-холу, до Нової школи суспільних наук — і знаходять відповіді. Це місто живе гаслами, «ізмами» і знаходить швидкі відповіді. Нью-Йорк зараз каже мені: «Джін-Луїзо Фінч, ти поводишся всупереч власній доктрині стосовно свого класу, тому ти не існуєш. Найрозумніші люди країни сказали нам, хто ти така. Від цього не втечеш, і ми не звинувачуємо тебе за це, але просимо поводитися в межах правил, які мудрі встановили щодо твоєї поведінки, і не намагайся стати кимось іншим».

На це Джін-Луїза відповідає ось як: «Повірте, те, що сталося у моїй родині, зовсім не те, про що ви думаєте. Я можу сказати тільки одне: все, що я знаю про людську гідність, я вивчила саме тут. У вас я не навчилася нічого, хіба лише підозрілості. Я не знала, що таке ненависть, доки не стала жити поміж вас і не побачила, як ви безнастанно щось ненавидите. Довелося навіть прийняти закон, який забороняє вам ненавидіти. Я зневажаю ваші швидкі відповіді, ваші гасла в метро, але найбільше я зневажаю у вас відсутність гарних манер — ви ніколи їх не матимете, хоч би прожили ще сто років. Чоловік, який не може бути нечемним навіть з ховрахом, сидів у залі суду і підтримував справу підлих, ницих людців. Скільки разів я бачила його у крамниці, в черзі за неграми і бозна-ким. Містер Фред подавав йому знаки очима, але батько хитав у відповідь головою. Він був з тих людей, які інстинктивно чекають своєї черги; він мав бездоганні манери».

«Слухай-но, сестро, нам відомі факти: двадцять один рік свого життя ти прожила у краю, де був суд Лінча, у краю, дві третини якого складають негри, задіяні в сільському господарстві. Тож припини прикидатися».

«Ви мені не повірите, але я все ж таки скажу: ніколи в житті до сьогодні я не чула слова чорномазий з вуст членів нашої родини. Ніколи не вчили мене думати про них як про чорномазих. Коли я росла, а росла я поміж чорношкірих людей, то це просто були Келпурнія, Зібо, сміттяр, Том, вантажник з крамниці, купа інших. Мене оточували сотні негрів, вони працювали на плантаціях, збирали бавовну, ремонтували дороги, валили ліс на будівництво наших домів. Вони були бідні, вони були недужі й немиті, деякі з них були ледащі й нечесні, але ніколи в житті мені не натякали, що я мушу їх зневажати, чи боятися, чи бути з ними нечемною, чи вважати, що як я завдам комусь із них шкоду, то мені за це нічого не буде. Я не сприймала їх як якийсь окремий народ, і вони мене так само. Коли я ходила на полювання, я не стріляла дичину на території негрів не тому, що то була власність негрів, а тому, що заборонено полювати на будь-чиїй землі. Мене вчили ніколи не брати гору над людиною, якій у житті пощастило менше, ніж мені, чи то в розумі, чи в статку, чи в суспільному становищі; це стосувалося будь-кого, не самих лише негрів. Мене навчили розуміти, що протилежне викликає зневагу. Ось так мене виховували одна чорна жінка й один білий чоловік. Так треба було жити. Якщо чоловік каже тобі: це правда, і ти йому віриш, а потім з’ясовуєш, що це неправда, ти розчаровуєшся і робиш усе, аби тільки більше не потрапити до цієї пастки. Але чоловік, який жив