Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

— Море, чому все так, море? Невже для того, щоб бути коханою, мені просто треба померти? Моє життя стало в’язницею, так, я сама в усьому винна. І вирішити всі проблеми можу тільки сама. Я вирішила, море, я більше не буду слабкою. Я покажу, що теж сильна. Я не здамся, не залишу! Я варта тебе, Кит! Будь ласка, тільки не покидай мене!

Вітер був досить сильний. Поблизу море здавалося ще більш похмурим, хоча сонце й світило щосили. Перша хвиля була тепла. Вона вдарила в ноги, змушуючи впасти. Друга потягла глибше, третя вихлюпнулася в обличчя, в ній було багато піску. В голові запаморочилося. Ліза глибоко зітхнула, заплющила очі й опинилася під водою.

Розділ XVI. Ураган

Мокрий пісок холодив ноги, а одяг прилипав до тіла. Море ревіло за спиною, а від легенького вітерцю шкіра вкривалася дрібними сиротами.

— Дихай, ну давай! Не здавайся! Чуєш мене? Дихай! — Холодні вуста притискалися до її губ, вдихаючи в неї повітря. Чи життя? Здавалося, до неї торкається море — гірко-солоне на смак.

Ліза закашлялась. Легені палали вогнем. Вода фонтаном полилася з горла. Дівчина відчула, як її голову підняли й опустили на щось тверде.

— Тихіше, тихіше! Усе добре, я поруч! Усе добре!

Очі ніяк не хотіли фокусуватися, але коли Ліза нарешті придивилася, то їй одразу ж захотілося провалитися крізь землю. Її голова лежала на колінах у мокрого й переля­каного Макса. Він гладив її по голові й шепотів щось заспокійливе. Ліза уявила, який вигляд має збоку — в подертій сукні, в саднах і подряпинах, волосся злиплося слизькими бурульками.

— Не дивися на мене, — спробувала сказати, але замість цього з горла вирвався здавлений хрип.

— Ш-ш-ш! Не говори поки що… Тобі боляче?

Ліза похитала головою. Навіщо? Навіщо він її врятував? Щоб теж посміятися?

— Не… дивися… на мене… Прошу! — Тільки й змогла вимовити.

— Ти смішна, — Макс розсміявся. Його сміх був доб­рий. — Як я можу не дивитися?

— Я жахлива, — пробурмотіла дівчина.

— Ти смішна. Але в цьому немає нічого жахливого, не переживай, — Макс заспокійливо погладив Лізу по голові.

Чому він її тримає? Вона сіпнулася, щоб підвестися.

— Куди? Лежи, тобі треба прийти до тями.

Поряд почулися кроки. Хлопець підвів голову й побачив, що до них підходить чоловік у білій сорочці та чорних штанях, підвернутих до колін. Ліза саме підняла голову й побачила знайомі сіро-зелені очі:

— Ви?.. — голос усе ще не хотів слухатися, видаючи замість слів здавлений хрип.

— Ти його знаєш? — Макс підвівся і простягнув руку чоловікові. — Вона мало не потонула. Ви лікар? Ви нам допоможете?

— Допоможу, — сліпуче усміхнувся чоловік і з розмаху вдарив Макса в щелепу. Хлопець як підкошений упав на землю.

— Макс? Ні! М-а-а-акс!!! Допоможіть! Хто-небудь! — крик роздирав Лізі запалене горло.

Тим часом чоловік потер забиті кісточки на кулаку, роззирнувся навкруги і, не помітивши нікого, схилився над нею:

— Сумувала без мене, моя сонячна?

— Ви… Що ви… Хто ви? — сахнулася вбік дівчина. Він божевільний! Він точно божевільний! Він ударив Макса і може вдарити її. Що робити? Куди тікати? Ліза оберну­лася, але позаду було тільки море. А шлях до вузької стежки нагору затулив цей божевільний. Як урятуватися? Треба говорити, говорити з ним чимдовше! Може, хтось прийде сюди і врятує їх! Уперше за весь час Ліза пошкодувала, що вподобала собі це безлюдне місце. Тут же ніколи нема нікого!

— Я, це я. Це завжди був я, — не змінював лагідного тону чоловік, і від цього ставало ще страшніше. — Ти обманула мене! Зрадила! Хоча так клялася, що я єдиний, хто для тебе важливий. Ти брехала мені? Скажи, тепер ти можеш це сказати!

— Що… сказати? — Ліза кривилась і вдивлялась у вже знайоме обличчя. Їй ще ніколи не було так страшно. Навіть там нагорі, коли вона вже була готова стрибнути, страх був інший. Зараз же він був справжній, як і цей божевільний чоловік. Чого йому треба? Нащо вони йому взагалі здалися?

— Ти так швидко забула мене, моя сонячна?

«Моя сонячна». Ці слова вдруге вогнем обпалили мозок. Дівчина здригнулась і спробувала відповзти від чоловіка. Не може бути! Цього просто не може бути! В її житті була єдина людина, яка її так називала. І це точно не міг бути…

— Білий… Кит? — прошепотіла Ліза, не вірячи в почуте. Цей божевільний не міг бути Білим Китом. Він далеко! Взагалі, його вже може й не бути!

— О так! — закивав чоловік і вже суворішим тоном повів далі: — І ми мали завжди бути разом. Але ти мені збрехала!

— Ти… — притиснула долоні до щік дівчина. Виходить, вона весь час була закохана в божевільного стариганя? І вона була ладна померти разом із ним? Виходить, Білого Кита насправді ніколи не існувало? Вона його собі вигадала? — Ви мені брехали…

— Ти теж збрехала! Але зараз це неважливо. Зараз я все зроблю правильно, і ти також! Якщо ти сама не можеш нічого у своєму жалюгідному житті, то я це зроблю за тебе. Що? Невже ти думаєш, що комусь потрібна? Ти потрібна Білому Киту? — мелодійно розсміявся і вів далі знущальним тоном: — Дивіться всі, я — маленька дівчинка, ніхто мене не любить, батьки мене ненавидять, однокласники-садисти знущаються, тому я помру, щоб усі зрозуміли, кого вони втратили. Я хочу, щоб ти мене поцілував, о мій прекрасний Білий Кит… Я люблю тільки тебе, хочу бути разом із тобою… Тьху! Мерзота! — сплюнув їй під ноги.

— Не треба… — Ліза затулила вуха, але слова все одно прослизали крізь пальці. Її найбільші страхи оживали тут і зараз. Цей чоловік знав про неї все і тепер так просто говорив те, чого вона навіть не могла вимовити вголос. Вона казала все це не йому, а Киту. Кит ніколи б такого не сказав. Він не міг бути таким! — Не кажіть цього… Прошу…

— Ти хотіла, щоб усе скінчилося? Усе скінчиться сього­дні! — Чоловік облизував пересохлі губи, не тямлячись від збуд­ження. Для нього теж усе скінчиться сьогодні. Складеться останній пазл, і він нарешті побачить свою принцесу. І їхній зустрічі заважає лише це жалюгідне дівчисько. — Не реви, — презирливо зронив він. — Твої сльози тут ніхто не оцінить. Знаєш, як мені набридли твої плачі? Господи, як нарешті приємно про це сказати! Ти навіть не уявляєш! Ти мені огидна!­

Ліза хитала головою. Ні. Цього не може бути. Це відбувається не з нею. Що буде? Що тепер буде? Вона не витерпіла і вигукнула:

— Що вам від мене треба?

— О, ти й сама це добре знаєш! — подивився вгору чоловік. — Час іти, моя сонячна. — Він боляче вхопив дівчину за волосся, змушуючи підвестися, і потягнув за собою.

Ліза не пручалася. Сили покинули її. Вона нікому не потрібна. Кит, якого вона кохала, насправді ненавидів її. Білого Кита насправді не існує. Її теж зараз не