Ден Браун - Джерело

мосту й ланцюгах висіли сотні замків — на кожному своя пара ініціалів, кожен навічно приєднаний до мосту.

За традицією, закохані пари приходили сюди, писали свої ініціали на замку, чіпляли замок на міст — і викидали ключ у Дунай, звідки його дістати вже неможливо, на знак свого вічного зв’язку.

«Найпростіша обітниця, — думав Кьовеш, торкаючись одного з таких символів, що гойдалися над Дунаєм. — Моя душа навіки прикута до твоєї».

Щоразу, коли Кьовеш потребував підтвердження безмежності любові, він ходив дивитися на ці замки. Сьогодні була саме така ніч. Він дивився на живі хвилі й раптом відчув, ніби світ рухається занадто швидко. «Може, я вже йому не належу?»

Те, що раніше сприймалося як тихі миті життя, коли легко думалося, — кількахвилинна поїздкa в автобусі, дорога на роботу чи зустріч — тепер стало нестерпним, і люди імпульсивно кидалися до своїх телефонів, навушників, ігор, нездатні опиратися нав’язливій пристрасті до техніки. Дива минувшини блякли, затьмарені невгамовною жагою нового.

А тепер, коли Єгуда Кьовеш дивився у воду, він почувався дедалі більш стомленим. Перед очима пливло, і здавалося, що під водою рухаються якісь моторошні велетенські істоти. Ріка раптово стала неначе клубком істот, готових піднятися з глибини на цей світ.

— A víz él[39], — пролунало за спиною.

Рабин озирнувся й побачив кучерявого хлопчика з повними надії очима. Він нагадав Єгуді Кьовешу себе в дитинстві.

— Перепрошую? — мовив рабин.

Хлопчик відкрив рот, збираючись щось сказати, але замість слів з його рота вилетіло електричне гудіння, а очі загорілися сліпучим білим світлом.

Рабі Кьовеш прокинувся, тяжко дихаючи, й випростався на стільці.

— Ой ґевалт!

Телефон на столі дзвонив, і старий рабин швидко, панічно роззирнувся, окинувши поглядом кабінет. На щастя, поряд нікого не було. Кьовеш відчував, як важко калатає серце.

«Який дивний сон!» — подумав він, переводячи подих.

Телефон усе дзвонив, і Кьовеш розумів: у такий час це може бути тільки єпископ Вальдеспіно з новинами про виїзд до Мадрида.

— Єпископе Вальдеспіно, це ви? — сказав у слухавку рабин, ще не до кінця отямившись. — Які новини?

— Рабі Єгуда Кьовеш? — спитав незнайомий голос на другому кінці. — Ви мене не знаєте, і я не хочу вас лякати, але мені потрібно, щоб ви уважно мене вислухали.

Кьовеш повністю пробудився.

Голос був жіночий, але якийсь змінений, наче спеціально викривлений. Незнайомка говорила квапливою англійською з легким іспанським акцентом:

— Я пропускаю голос через фільтр із метою анонімності. Вибачте, будь ласка, але скоро ви зрозумієте чому.

— Хто це? — наполегливо спитав Кьовеш.

— Я спостерігач — із таких сфер, де не люблять тих, хто намагається приховати правду від громадськості.

— Я… не розумію.

— Рабі Кьовеш, я знаю, що ви мали закриту зустріч із Едмондом Кіршем, єпископом Вальдеспіно й алламою Саєдом аль-Фадлом три дні тому в монастирі Монтсеррат.

«Звідки вона знає?!»

— До того ж я знаю, що Едмонд Кірш надав вам трьом докладну інформацію про своє нове наукове відкриття… і тепер ви належите до змовників, які намагаються приховати його.

— Що?!

— Якщо ви не послухаєте мене уважно, то я прогнозую, що до ранку ви загинете, знищені довгою рукою єпископа Вальдеспіно. — Незнайомка витримала паузу. — Так само як Едмонд Кірш і ваш друг Саєд аль-Фадл.

Розділ 32

Міст Ла-Сальве в Більбао перетинає річку Нервйон так близько до музею Ґуґґенхайма, що часто здається, наче будівля й міст становлять одне ціле. Упізнаваний за своєю незвичайною центральною червоною опорою у формі літери Н, міст отримав назву, що означає «спасіння», з народних переказів про моряків, які поверталися з моря річкою й молилися, дякуючи за безпечне повернення додому.

Виходячи з чорного ходу музею, Ленґдон з Амброю швидко проминули коротку відстань між музеєм і берегом і тепер чекали, як просив Вінстон, на хіднику просто в тіні мосту.

«На що ж ми чекаємо?» — гадав Ленґдон.

Стоячи в темряві, професор помічав, як струнка Амбра тремтить усім тілом під стильною вечірньою сукнею. Він зняв фрак і накинув їй на плечі, вкутав її.

Жінка різко розвернулася й подивилася на нього.

На мить Ленґдонові здалося, що він перейшов якусь межу, але директорка музею дивилася не сердито, а вдячно.

— Спасибі, — прошепотіла вона, дивлячись на Ленґдона. — Дякую, що допоміг.

Дивлячись йому в очі, Амбра Відаль узяла долоні професора в свої, немов намагаючись всотати тепло й заспокоєння, які він міг їй дати.

І — так само швидко відпустила його руки.

— Перепрошую, — прошепотіла вона. — Conducta impropia[40], як сказала б моя мати.

Ленґдон усміхнувся їй:

— Пом’якшувальні обставини, як сказала б моя мати.

Амбра спромоглася на усмішку теж, але нетривалу.

— Я зараз зовсім як хвора, — промовила вона, відводячи погляд. — Те, що сьогодні сталося з Едмондом…

— Це жах… страхіття, — сказав Ленґдон, розуміючи, що досі перебуває в такому шоці, що не може вповні висловити свої почуття.

Амбра дивилася у воду.

— І подумати лишень, мій наречений дон Хуліан замішаний у…

Ленґдон відчував з її голосу обурення зрадою, і не знав, що на це можна сказати.

— Я розумію, на що це схоже, — сказав він, обережно підступаючи до такої делікатної теми, — але ж ми не знаємо напевне. Можливо, принц Хуліан нічого й не відав про це вбивство. Убивця міг діяти сам чи працювати на когось іншого. Це було б безглуздо: майбутній король Іспанії організовує публічне вбивство мирної людини — а надто якщо легко дізнатися, хто замовник.

— Про замовника можна було дізнатися лише тому, що Вінстон виявив: Авілу додали до списку в останній момент. Може, Хуліан думав, що ніхто й не здогадається, хто стріляв.

Ленґдон мав визнати слушність цієї думки.

— Я ніколи не обговорювала з Хуліаном презентацію Едмонда, — сказала Амбра, знову дивлячись на професора. — Він переконував мене не братися за це, а я запевняла його, що моя участь у процесі буде мінімальна, усе відбуватиметься на екрані. Може, навіть казала Хуліанові, що Едмонд запускатиме все зі свого смартфона.

Помовчавши, вона продовжила:

— Тож якщо вони помітять, що ми взяли телефон Едмонда, то зрозуміють: відкриття все ще можна показати. І я навіть не уявляю, на що здатний Хуліан, аби цьому перешкодити…

Ленґдон подивився на красуню довгим поглядом.

— Ти не довіряєш нареченому, правда?

Амбра зітхнула.

— Річ у тому, що я не так добре його знаю, як можна подумати.

— То чому ж погодилася вийти за нього?

— Усе дуже просто: Хуліан поставив мене в таку ситуацію, яка не залишала вибору.

Не встиг Ленґдон щось на це сказати,