Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

— Це нещасний випадок. Але висновки ми зробили. Я ще викличу електрика й зробимо усі розетки з захистом від дітей. Послухай, зараз ти ставиш надто великі очікування до себе. Жодна людина у світі не є ідеальною. Ми стикаємося з чимось новим, ми робимо помилки, ми вчимося й це все нормально. З твоєю донькою все добре. Незначні опіки. Припини прокручувати в голові те, який ти поганий батько.  З нами в палаті хлопчик, який впав в таз з окропом. А за ним дивилася мама, яка лише на мить відвернулася. Таке могло трапитися з кожним.

— З тобою такого не траплялося, — скривив він губи.

— Бо в мене є ти. Я коли залишаюсь з Сонькою, то в моїй уяві відразу проскакують усі можливі страшні сценарії. І я панічно боюсь зробити щось не то. Та коли навіть вона спить, то я сиджу над нею, бо вже встигла начитатися усіх жахів. Не чіпай мою параною. Для мене загадка, як ці всі батьки з розуму не сходять від оцього всього: отруєння, порушення обміну речовин, гіпер- або гіпотермія, удушення. Та я тебе з роботи чекаю, як найбільше свято. Бо тільки коли ти вдома, я можу трішки перепочити від того божевілля, що крутиться в моїй голові. Ще хочеш поговорити про те, яка я молодець?

— Я не знав…

— Ой, все…— мотнула я головою. – Щось далі стає тільки гірше. Для того, щоб я не з’їхала глуздом в цьому світі мені потрібен адекватний ТИ.

Завмер. Сподіваюсь, що задумався, а не завис.

— Ян, ми лікуємося, ти працюєш і дбаєш про домашній зоопарк. У нас все добре. Я знаю, як тобі важко, — закусила я губу. – Але ми пройдемо це. Ми все подолаємо. Сонька одужає. Ти не один. Не хвилюйся.

   І я або поганий мотиватор, або Ян слухав мене не тим місцем…Бо в наступні дні я продовжувала спостерігати його заупокійну фізіономію. Від смутку в його очах, аж туман стелився. Від печатки суму на обличчя, осіннім холодом тягнуло. Від застиглої печалі й світанку не видно було.

 В лікарні ми проводимо наступні чотири дні. Я останні раз в лікарні була ще за часів давніх богів, коли мені видаляли апендицит. І все. А тут Сонька. Й вона така малесенька. І їй боляче. А мені від того ще паскудніше. Я вимоталася. Я втомилася від цих білих стін, від запаху ліків, від постійного очікування, від відчуття власної безпорадності.

 Тож коли нас виписали я з полегшенням видихнула. Мені, здається, що й Сонька теж зраділа. І Ян.

 Коли дім показався вдалині виникло таке відчуття, наче я повернулася з довгої подорожі. Як тільки вийшли з машини я віддала Соньку в руки Яна. Підхопила сумку й пішла до дверей…з-за яких вже долинало нетерпляче повискування. 

— Ти тільки не кричи, — нервово видихнув мені в спину Ян.

— Ян? – повернулася я до нього в очікуванні пояснення.  

— Там трохи халепа. Я на роботі, а собаки цілий день самі були вдома…І там…

— Ясно, — задумливо кивнула я, накидаючи варіантів, що могло трапитися. – Вчинили нову шкоду? Нічого не обіцяю.  

І я таки сміливо відкрила двері. Рекс своєю радісною тушкою зніс Марсіка. Марсік заскавучав. Мене Рекс не зніс тільки тому, що я встигла зріднитися зі стіною.

— Сидіти! Рекс, місце! – та навіть суворий голос Яна не міг спинити той фонтан радості.

— Ну все…все. Я теж скучила!!! – відбилася як могла від цього гіперактивного пса, але деякий час мене ніщо не рятувало й пес, як міг тішився. — Але не сильно скучила!!!…Рекс, годі!!!…РЕКС!!! Рекс, сидіти. Фу! – прикрикнула я на нього.

Й той трішечки спинився. Продовжив крутитися, метеляти хвостом на всі боки, але вже хоч не намагався залізти мені на голову.

— Дай хоч зайти… — вдалося просунутися в дім.

І я трішечки завмираю біля дверей. Лиштва на дверях до ванної була до половини згризена Й теж було на вхідних дверях. Новий дизайн я оцінила. Усіма нервами оцінила. Мене відчутно перетіпнуло.

— Рекс…— потойбічною сутністю прошипіла я, — щоб тебе в пеклі чорти на пательні смажили, а дідько огірками годував!!! Та щоб ти на тій сковорідці сидів кришкою накритий… Щоб вночі до тебе приходив сам Сатана з брязкальцем! Щоб ти там танцював гопака з чортами! І щоб ти там, Рексе, нарешті зрозумів, що гризти лиштву – це погано! Дуже погано! Бо інакше я тебе… я тебе… я тебе… — глибоко вдихнула.

— Я все полагоджу… — вклинився в мій емоційний монолог Ян.

— Полагодиш? – злющою кішкою повернулася я до нього…

І зустрілася з оченятами Соньки.

— Та це прямо знущання!!! – в розпачі видихнула я. – Коли Сонька в тебе в руках, я навіть накричати на тебе не можу…

— Ти мене боїшся? – вальнув він питання.

І погляд від собак я повільно перевела на нього. Такої веселої дурні від чоловіка я ще не чула.

­—О, ні! – вицідила я слова. — Я боюсь себе. Й того, що мої психи можуть вчинити шкоду дитині.

І Ян так дещо демонстративно притиснув Соньку до себе.

— А!!! — помахала я кулачками перед собою. – Гаразд! Я потім з усім розберусь. Роздягай дитину.

Ян шумно видихнув й рикнувши на Рекса зайшов в дім. Взяла совість в руки й трішки приділила уваги Марсіку. Собаки ж не винні, що їхні господарі телепні. Вони собаки. Їм нудно. Я так гадаю, що сусіди ще нагадають мені про завивання Рекса. О, той уміє виразити весь свій біль від несправедливості цього світу. Я коли то вперше почула, мало не посивіла.